Антонієві печери – християнський монастирний комплекс в печерах. Засновано його в 1069 преподобним Антонієм Печерським (983-1073) і чернігівським князем Святославом Ярославичем (1027-1076).
Комплекс печер і споруд XI-XIX ст. розташовано в Чернігові в Болдиній горі, на місці язичницького капища. Основною відмінною рисою цього ансамблю є те, що його приміщення знаходяться на 4-х рівнях-ярусах.
Ці яруси побудовані один над одним, але ще й досі не досліджені два яруси.
На 2-х основних рівнях розташовані підземні споруди. Завдяки особливим геологічним умовам спорудження були зроблені без додаткових кріплень. Збереглися на стінах середньовічні надписи-граффіті.
Печерний нижній ярус, за винятком цегляного 3-х метрового входу, довжиною майже 100 метрів, повністю розташовано в ґрунті.
Між церквами Феодосія Тотемського та Ніколи Святоші на 2-ому ярусі комплекс складається з галереї і приміщень.
Знайдено також підземну давньоруську церкву довжиною 12 м, шириною від 5 до 2 м, до 3 м висотою.
Від неї в направленні до Іллінської церкви простягається трьохметрової висоти галерея, яка визначений час була головним входом до комплексу печер.
В віці 86 років Антоній Печерський залишив Київ і пішов до Чернігова.
У Чернігові вибрав місце на Болдиній горі (назва походить від давньоруського «болд»- дуб, на цих горах росли дубові гаї).
Ґрунт гори не скальний, а лісовидний суглинок з переважним вмістом глини і незначною кількістю піску, структура такого ґрунту міцна, не пропускає воду.
Печери копали ченці. Спочатку виламували великі шматки породи, потім зачищали приміщення. Біля входу будувалась дерев’яна хатинка, потім капличка і келія.
Так заснували Богородичний монастир, який складається з ланцюга підземних храмів, келій для монахів, підземних некрополів.
В середньовіччі печери слугували сховищами від татар. До Антонія почали приєднуватися однодумці, але їх печери були автономними.
Є там і Новоантонієвий печерний комплекс. До його складу входять декілька підземних храмів, які сполучаються між собою галереями з поховальними нішами в стінах.
Цей комплекс з Антонієвими печерами і Іллінським храмом з’єднано галереєю. Новоантонієвий печерний комплекс був довжиною до 200 м, зараз складається з трьох підземель, найдовше з яких до 50 м.
Споруди Троїцько-Іллінського монастиря і Антонієві печери з 1967 року входять до складу архітектурно-історичного заповідника.
Загальна довжина сьогодні цього підземного комплексу приміщень, об’єднаних між собою галереями та переходами, становить майже 350 м.
Від 2 до 12 метрів – глибина печер.
Болдиногорський Богородичний монастир інтенсивно розвивався до 1239, коли Чернігів зруйнували монголо-татари.
Іллінська церква і монастир були відреставровані за на кошти старшого сотника Чернігівськoго полку Стeпана Подобайло та зусиллями ієромонаха Зoсима Тишевича в середині XVII ст.
В результаті цих реконструкцій Антонієві печери набули сучасного вигляду. Також відбулося відновлення Болдиногорського Богородичного монастиря.
В XVII—XVIII ст. на сусідній горі було збудовано Троїцько-Іллінський монастир. Реконструкцію храму завершили у кінці XIX ст.
В XVIII—XIX ст. побудовано ще три підземних храми, тільки обкладених цеглою:
– храм Феодосія Тотемського (головний храм підземного комплексу, найбільша підземна церква в Лівобережній Україні: висота у притворі досягає 8,4 м, довжина — 15,5 м, стіни і стеля виконані в стилі українського бароко – напівкруглі ніші, карнизи, напівкруглі колонні арки, пілястри,має хори за цегляним склепінням північної частини, потрапляючи в церкву, відвідувач забуває, що перебуває під землею і над склепінням церкви шар землі 4 метри);
– церкву монастиря св. Антонія Печерського (довжиною — 11,7 м, шириною — 4 м, висота — 4,5 м);
– церкву св. Ніколи Святоші (простої архітектури, довжина – 12 м, ширина до 2,32 м, висота — 2,68 м).
В 1967 році Келію Антонія Печерського та гробницю з кістками монахів, яких вбили в 1239 р. монголо-татари, було включено до складу Чернігівського архітектурно-історичного заповідника.
Уривок з книги Володимира Руденка завідувача відділом історії печер Національного історико-архітектурного заповідника «Чернігів стародавній»: «7 лютого 1970 р. ми працювали в нижньому ярусі комплексу. Зовнішні двері були закриті на замок. Електричного освітлення в печерах тоді ще не було і копати доводилося при свічках і ліхтариках.
Ближче до ранку світло закінчилося, прирікаючи нас на вимушену бездіяльність.
Тут-то і згадалися, що в попередній вихід ми залишили недогарки свічок за вівтарем церкви Ніколи Святоші. І мені довелося за ними йти. Впевнено орієнтуючись в печерах і в повній темряві, я абсолютно спокійно йшов у потрібному напрямку.
Біля келії Антонія Печерського стояла людина, одягнена у щось чорне, схоже на довге старомодне пальто.
Привид мовчки дивився на мене ззаду, а я бачив його як би в дзеркалі, адже я перебував у той момент в церкві Ніколи Святоші спиною до нього… я швидко пішов вперед у приміщення вівтаря.
Видіння зникло, але від цього стало ще тривожніше. Обшукавши те місце, де повинні були знаходитися свічки і не знайшовши їх, я з жалем констатував, що повертатися доведеться без світла.
Увійшовши в центральний об’єм храму, я знову побачив ЙОГО. Стояв ВІН на тому ж місці. Все виглядало цілком реалістично, крім одного: в абсолютній темряві бачити будь-кого неможливо! Дивно».
Цікаво, що влітку 1995 р. якогось «ченця» в печерах бачила ціла група людей.