Категорії
Психологія

Мозковий пісок епіфізу

Кожен знає, де знаходиться сонячне або черевне сплетіння. Сонячне сплетіння являє собою сукупність різного розміру та форм нервових вузлів, пов’язаних між собою великою кількістю сполучних гілок різноманітної довжини і товщини.

Нерви від сонячного сплетіння радіально розходяться на всі боки, як світло від сонця. Сонячне сплетіння відноситься до найбільших вегетативних сплетінь організму. Його іноді називають черевним мозком. До структури сонячного сплетіння в якості парасимпатичної його частини більшою своєю частиною входить загальний задній стовбур обох блукаючих нервів, правого і лівого. Після подразнення блукаючого нерва сигнали по ньому передаються в головний мозок, через розподільні вузли потрапляють в гіпоталамус.

Гіпоталамус – вищий центр, в якому збираються всі дані про внутрішній стан організму. Він немов посередник між нервовою системою, внутрішніми органами і тканинними рідинами. Його ще називають перетворювачем енергії. Отримуючи нервові імпульси з мозкової кори, гіпоталамус перешифровує їх на мову, зрозумілу рідинним середам організму, тобто змінює в них концентрацію гормонів, ферментів, солей і т.п. Жодна частина головного мозку не знаходиться в такому привілейованому становищі з постачання кров’ю, як гіпоталамічна область. Хімічні речовини, що надходять з крові, постійно сигналізують, в якому стані знаходяться внутрішні органи і системи в кожний окремий момент.

Гіпоталамус – головний підкірковий центр вегетативного забезпечення та контролю; бере найактивнішу участь у регулюванні діяльності серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту, температури тіла, в біохімії організму; регулює біоритми, відчуття голоду, апетиту, спраги, впливає на статеву поведінку і т.п. Гіпоталамус координує найрізноманітніші форми нервової діяльності (сон, неспання, позитивні і негативні емоції, поведінку і адаптацію організму…).

У стародавніх рукописах згадується про існування саме в гіпоталамусі двох центрів (агатодемона і какодемона). Якщо на черепну коробку дивитися зверху, то ці центри в сукупності з шишкоподібною залозою утворюють внутрішній трикутник, вершина якого – епіфіз. Какодемон (грец. Κακοδαίμων, лат. Kakodaimōn – злий дух) стимулює народження негативних думок і Агатодемон (або Агафодемон від грец. Ἀγαθοδαίμων – благий дух) – позитивних.

Це визначення центру позитивних думок було відомо ще стародавнім єгиптянам. І аж ніяк не випадково в Стародавньому Єгипті з’явився медальйон, що став пізніше талісманом, названий агатодемоном. На ньому зображували змію з головою лева і з сім’ю сяючими зірками, які пізніше переробили в корони. І, якщо у єгиптян було хоч щось присутнє з розряду початкових знань, то греки, запозичивши знання, перетворили їх в міфологію. Думки – образне співставлення, проектування енергій на матерію.

Чи народжуються думки саме в гіпоталамусі? Думки народжуються не саме в речовині мозку під назвою гіпоталамус, а в своєрідних чакранах тонкої матерії, тобто в тих центрах, з природи якої і складаються наші думки. Тому, якщо видалити цю ділянку мозку, почнуть відбуватися порушення в певних психічних функціях мислення, сприйняття, пам’яті і так далі, але мислити від цього не перестають.

Дані центри – своєрідні напівпровідники між тонкою матерією і нервовою системою. Вони приймають сигнали нервової системи і переводять їх в тонку матерію, водночас самі можуть кодувати інформацію в сигнал, тобто посилати наказ по нервових шляхах.

Коли в гіпоталамус надходить роздратування від блукаючого нерва, викликане саме зосередженням позитивних почуттів, то ці нервові сигнали в свою чергу проходять через обидва центри. При стимуляції центру агатодемона, наприклад, енергією Любові, людина відчуває стан блаженства, всеосяжної радості. Варто людині послабити свою увагу або повністю відволіктися на свої тваринні почуття, як відбувається сплеск, накопичений одночасною стимуляцією центру какодемонів. Це виражається спочатку у вигляді появи негативних думок, збудженням негативних емоцій. Звідси народжуються сумніви. Коли людина надає цим думкам всю силу своєї уваги, то, як наслідок даного синтезу, відбувається збудження ряду інших центрів нервової системи, через що людина впадає в депресію, з’являється пригнічений настрій або агресія. Потім процес захоплення уваги негативними думками ще більше посилюється, тим самим сильніше стимулюється центр какодемонів. Утворюється замкнуте коло і людина, як кажуть, знову потрапляє в мережі свого тваринного начала.

Як розірвати це замкнене коло? Мозок людини з народження налаштований на частоту тваринного начала, хоча це найпримітивніша з усіх програма. Центр какодемонів практично постійно стимулюється людиною, яка живе звичайним життям, не беручи участі у розвитку свого духовного начала. Тому даному індивіду стійко присутні такі елементи, як заздрість, злоба, ненависть, жадібність, користь, ревнощі, страх, егоїзм і т.п. У когось вони більш виражені, у когось менше. Але день у день ці люди самі себе кусають за власний хвіст і від цього укусу ще більше страждають. Стимуляція агатодемона у них відбувається вкрай рідко. В основному лише у вигляді незначних подразнень даного центру і то на дуже короткий проміжок часу.

Люди, що йдуть по духовному шляху, цілеспрямовано займаються стимуляцією центру агатодемона, контролюючи свої емоції, думки, силу своєї уваги, намагаються перебувати більшу частину часу, а ще краще постійно, у стані Любові, локалізуючи це почуття в районі сонячного сплетіння. Постійне роздратування і стимуляція центру агатодемона підсилює його роботу, включаючи певні механізми, які заглушають малу побічну стимуляцію центру какодемонів, відбувається щось схоже на повне або часткове гальмування ділянки какодемонів. В результаті звільняється енергія, яка різко посилює роботу агатодемона, що в свою чергу призводить до активної стимуляції роботи шишкоподібної залози.

Саме в результаті роботи епіфізу (шишкоподібної або пінеальної залози) у змінах хвильової частоти у людини і відкривається духовне бачення, що в свою чергу сприяє пробудженню колосальних душевних сил.

ЦНС займає одне з привілейованих положень у системі управління організмом, але господар всього внутрішнього саме епіфіз.

Епіфіз – це своєрідний орган вищого контролю, який надає значного впливу тільки тоді, коли в людині відбуваються по-справжньому глобальні зміни. А якщо цього не відбувається, він просто спостерігає, час від часу контролюючи загальний настрій структур мозку, коректуючи (активізуючи або пригнічуючи) ті чи інші процеси.

Саме в епіфізі містяться інформаційні матриці, своєрідні голограми, в яких зберігається інформація про все, що стосується даного індивіда. Цей страж не тільки фіксує помисли і діяння людини, він підсилює те, що домінує в думках, посилюючи негативне чи позитивне сприйняття.

Шишковидне тіло (corpus pineale) або шишкоподібну залозу (glandula pinealis) іноді називають верхнім придатком мозку. Це невелика непарна залоза, трикутно-овальної форми, трохи сплощена в передньо-задньому напрямку.

Своєю верхівкою залоза спрямована назад, основою – вперед. Вона розташована під потовщенням мозолистого тіла, на верхніх горбках пластинки даху середнього мозку, не вкриває їх, а заповнює більшою своєю частиною подовжену борозенку між ними.

Шишковидне тіло вкрите дуплікатурою м’якої мозкової оболонки (при препаруванні останньої разом з нею можна видалити і залозу).

Поздовжній розмір залози у дорослої людини досягає 1,0-1,2 см, поперечний 5-8 мм, товщина 4-5 мм; маса до 0,25 г. У дітей ці розміри кілька менші. Звичайний сірувато-рожевий колір залози може змінюватися залежно від наповнення її кровоносними судинами. Поверхня злегка шорстка; трохи щільної консистенції.

З боків основи шишкоподібне тіло пов’язане з таламусом через повідки habenulae, кожен з яких продовжується в мозкові смужки таламуса (striae medullares thalami). У кінця повідка є розширена ділянка – трикутник повідка (trigonum habenulae). В її товщі залягають ядра повідка (nuclei habenulae). Правий і лівий повідки з’єднуються між собою спайкою повідків (commissura habenularum); спереду від неї, зі сторони задньо-верхньої частини порожнини III шлуночка, розташовується шишкоподібне поглиблення (recessus pinealis). Це поглиблення являє собою залишок порожнини залози, наявної в період ембріонального розвитку.

Невелике заглиблення над залозою recessus suprapinealis (надшишкоподібне поглиблення) – це сліпе випинання, стінки якого утворюються зверху судинним сплетінням, знизу – верхньою поверхнею залози.

Паренхіма залози складається з часточок, розділених тонким шаром трабекул, які проникають у товщу залози з покриваючої сполучнотканинної оболонки. Часточки залози утворені гліальною тканиною, рясно забезпечені кровоносними судинами. З віком кількість клітин зменшується і збільшується маса сполучної тканини, у вигляді жовтуватих зерняток рясно відкладаються солі вапна – мозковий пісок (acervulus cerebri).

Шишковидне тіло виробляє гормон мелатонін. Цей гормон гальмує функцію гіпофіза і статевих залоз, а також бере участь у діяльності інших ендокринних залоз (щитовидної залози, надниркової), що забезпечують багато видів обміну речовин. Крім того, меланін активізує розподіл пігментних клітин шкіри. Шишковидне тіло грає роль своєрідного «біологічного годинника», регулює добову і сезонну активність організму.

Іннервація: від верхніх шийних вузлів симпатичних стовбурів і волокон по стінках судин до епіфізу направляються симпатичні волокна, які пов’язані з ядрами повідків.

Кровопостачання: гілочки від середньої і задньої мозкових артерій. Венозна кров відтікає в судинне сплетіння III шлуночка (plexus choroideus ventriculi tertii).

Епіфіз є у всіх хребетних, хоча і неоднаковий по своїй організації. Приміром, у нижчих хребетних тварин (ящірок, амфібій, деяких видів риб) шишкоподібна залоза представлена парним органом у вигляді внутрішньо мозкової і поверхнево розташованих частин, у вигляді третього, так званого тім’яного ока, що знаходиться безпосередньо під шкірою і кришкою черепа. Там є своєрідний кришталик у вигляді верхньої стінки очного пухирця, порожнина, заповнена світлопереломною речовиною, пігмент, прозора епіфізарна рогівка (шкіра над тім’яним оком).

Вищі хребетні володіють непарним епіфізом. У людини взагалі шишкоподібна залоза, що знаходиться в задній частині третього шлуночка між горбами чотирихолмія, являє собою щось унікальне і особливе. Епіфіз людини, в порівнянні з цим органом інших вищих хребетних, був істотно перетворений у зв’язку з подвійністю індивіда: матеріальною і духовною.

Епіфіз – невелике шорсткувате утворення трикутно-овальної форми, дещо сплощене в передньо-задньому напрямку. На вигляд сірувато-рожеве, хоча колір може змінюватися залежно від ступеня наповнення кровоносних судин. На вагу у кожного індивідуальний, десь в середньому 0,130 г, хоча у зовсім втрачених особистостей його вага може бути набагато меншою, іноді досягає всього лише 0,025 г. У духовно розвинених людей буває до 0,430 г і більше. Якщо розглядати об’єктивно, по суті, то розміри в просторі для енергетичних об’єктів особливої ролі не грають.

Трансформація епіфізу. Вага епіфізу постійно наростає до досягнення людиною 10 – 14 років, тобто до періоду статевого дозрівання. Потім, якщо людина грузне в матеріальному, вага епіфізу практично не змінюється. Якщо духовно працювати над собою, то у таких людей, у тому числі і дітей, відбувається прояв незвичних розумових здібностей при збільшеній пінеальній залозі.

Про шишкоподібну залозу знали вже давно. Взяти хоча б Древню Індію. За дві тисячі років до нашої ери там був цілий розквіт вчення про епіфіз. Ці ж знання були відомі ще раніше в Давньому Єгипті у перших фараонів, хоча в дещо іншій інтерпретації. Про шишкоподібну залозу знали і в Стародавньому Китаї, в тому ж Тибеті. До речі, там здавна існував ритуал спалення померлих високих духовних осіб, після якого найближчі учні починали відшукувати в попелі так зване рінгсе. Рінгсе – це тверда речовина, більше схожа на бурштиновий камінчик. По ньому учні судили про ступінь духовності свого Вчителя. Вважалося, чим рінгсе більше, тим духовно вище був померлий чоловік.

Так от, рінгсе – це не що інше, як мозковий пісок епіфізу. Цей пісок досі залишається загадкою з загадок для сучасних вчених. А в стародавньому Тибеті про нього вже знали як про місце накопичення психічної енергії, тільки називали цей орган по-різному. В принципі, шишкоподібною її почали називати в другому столітті нашої ери, коли давньоримський лікар Гален порівняв її з сосновою шишкою.

Грецькою епіфіз (epiphysis) означає приросток. У перекладі на латину епіфіз стали називати glandula pinealis, за назвою італійської сосни пінії.

Епіфіз тривалий час взагалі вважали рудиментом. Хоча допитливі розуми все одно, так чи інакше, докопуватися до істини. Взяти хоча б Рене Декарта, який жив на початку сімнадцятого століття. Він був і філософом, і математиком, і фізиком, і методологом наук одночасно. Так от, він теж висловив думку про те, що душа має своє місцезнаходження в маленькій шишкоподібній залозі, розташованій в центрі мозку. Більше того, ще в ті часи Декарт вказував на наявність функціонального зв’язку між шишкоподібною залозою і зоровою системою, що було доведено набагато пізніше.

Зараз вже ведеться інтенсивне вивчення епіфізу, хоча тільки на стадії хімізму. Але вже визнається його провідна роль в організмі як найважливішої ланки нейрогуморальної системи та нейроендокринного органу. Ні в кого вже не викликає сумніву, що епіфіз головний посередник між зовнішнім і внутрішнім середовищем організму, що забезпечує регуляцію життєдіяльності всіх органів і систем в залежності від умов проживання, тобто зміни дня і ночі, пір року, температури, вологості, активності електромагнітного поля Землі, рівня іонізуючої радіації і так далі.

Відомо, що саме шишкоподібна залоза значно впливає на поведінку, зокрема на дослідницьку поведінку, на здатність до навчання, пам’ять, локомоторну та судомну активність, статеву і агресивну поведінку. Вже відкрили не тільки взаємодії шишкоподібної залози з гіпоталамо-гіпофізарно-наднирковим комплексом, а й наявність епіталамо-епіфізарної системи як паралельного дублюючого механізму при надзвичайних ситуаціях.

Вивчають іннервацію епіфізу з верхніми шийними хребцями, тобто симпатичними нервами. Робляться спроби вивчити його зв’язок з парасимпатикою. Відзначають вплив шишкоподібної залози на імунітет, на нейроендокринні залози. Завдяки останнім досягненням науки, людям стала доступна інформація про гістоструктуру, хімічний склад, про деякі епіфізарні гормони і гормоноїди.

Ведеться вивчення частотних характеристик шишкоподібної залози. Але це тільки старт до пізнання загадкового у багатьох відношеннях органу. Все вивчене на сьогоднішній день всього лише смітинка на поверхні води. Люди поки навіть не знають, що ця вода океан, не кажучи вже про відсутність відомостей про властивості самого океану. Хоча медицина майбутнього, якщо, звичайно, таке майбутнє настане, розкриє таємницю епіфізу.

Навчившись розшифровувати структури та інформацію голограм епіфізу, люди зможуть навчитися управляти і тонкими енергіями. Древні знали коротший шлях через своє внутрішнє. Але якщо хтось, працюючи над собою, досягне якихось духовних висот, то особисто тобі легше від цього не стане.

Кожен повинен самостійно трудитися на своєму внутрішньому полі, щоб зібрати цінний для себе урожай. Інструментів для обробітку свого духовного завжди було в достатку. Вибирай, який хочеш. Але, працюючи з ними, так чи інакше, людина завжди приходить до одного і того ж результату через вирощування сили Любові з подоланням в собі тварини (древнього дракона), чи то пак гіпоталамуса, до стимуляції епіфізу.

Залишити відповідь