Лисячий кузу

Лисячий кузу
Лисовидний поссум

Лисячий кузу (Trichosurus vulpecula) – представник родини Phalangeridae (кускусові), один з найбільших сумчастих Австралії.

Живе у віддалених малонаселених районах і передмістях австралійських міст, щіткохвості (так ще називають кузу) є найбільш поширеним серед усіх австралійських ссавців і найбільш вивченим серед усіх поссумів.

Ареал проживання кузу охоплює майже всю Австралію від дощових лісів до напівпустельних районів і острів Тасманія. У XIX столітті тваринка була інтродукована в Нову Зеландії, де вона живе і донині.

Поссуми лисячі – тварини середніх розмірів, вагою від 1,2 і до 4,5 кг. Довжина їх тіла – 35-55 см. Хвіст пухнастий, чіпкий – 24—40 см. Самці помітно більші за самиць. Хвіст у кузу довгий, тіло витягнуте, шия коротка і тонка, голова видовжена, мордочка коротка і загострена, вуха середньої величини і теж загострені, очі великі з довгастими зіницями. Хутро кузу лисячого шовковисте, сірого, сіро-коричневого або сіро-чорного кольору, трапляються кузу-альбіноси.

У помірному кліматі Тасманії кузу можуть похвалитися густим хутром і пухнастим хвостом. Їх маса може сягати 4,5 кг. Ближче до тропіків змінюється зовнішній вигляд і зменшуються розміри тварин. Наприклад, особини, що живуть в Північній Австралії, важать не більше 1,8 кг, у них негустий волосяний покрив і лише невелика щітка на хвості.

Як і більшість інших поссумів, кузу – деревна тварина. Їхнє природне середовище проживання – ліси та лісисті місцевості, хоча зустрічаються в майже безлісих районах і напівпустелях. У містах вони живуть на території парків і садів.

Лисячі поссуми неквапливо і обережно лазять по деревах і не здатні до витончених стрибків. При пересуванні по гілках активно користуються хапальним хвостом – завбачлива тваринка не почне рух, надійно не підстрахував себе за допомогою хвоста. Ще одним пристосуванням до деревного способу життя є загнуті і гострі кігті на лапах і протиставлення першого пальця іншим на передніх кінцівках.

У денний час ці тварини ховаються в дуплах дерев, гніздах птахів або на горищах. Більш активні кузу вночі, в пошуках їжі часто спускаються на землю.

Харчуються кузу переважно рослинною їжею: фруктами, квітами, листям. Іноді поїдають безхребетних, комах, дрібних хребетних, не гребують пташенятами і пташиними яйцями. У деяких районах до 95% раціону кузу складають листя евкаліптів, але в цілому це суміш листя дерев різних порід. В тропічних лісах основна їжа кузу – листя залізного дерева, до речі дуже токсичного для домашньої худоби. У місцях проживання, зайнятих під пасовища, до 60% харчування кузу складають пасовищні рослини, а в садах передмість сумчасті поссуми пристрастилися до бутонів квітів.

Ведуть зазвичай поодинокий (за виключенням періоду розмноження і вигодовування молодняка) спосіб життя, позначаючи свою територію.

До кінця 3-4-го року життя тваринка визначає для себе невелику територію, в центрі якої знаходиться 1-2 гніздових дерева. Кузу охороняє її від особин тієї ж статі та соціального статусу. До протилежної статі або більш низьких за рангом особин всередині цих територій кузу відноситься терпимо. Індивідуальні ділянки самців можуть бути розміром 3-8 га, самиць – 1-5 га.

Самиці кузу дуже агресивні по відношенню до самців і не підпускають їх до себе на відстань менше 1 метра. У період залицянь самець поступово долає ворожість своєї обраниці, обережно наближаючись до неї і видаючи тихі призовні звуки, які схожі на звуки дитинчат. Після спарювання самець залишає самицю, у вихованні дитинчат участі не приймає.

Статевої зрілості самиці набувають у віці одного року, щорічно народжуючи 1-2 дитинчат. Вагітність, як і у інших сумчастих, коротка – всього 16-18 днів. Народжується одне дитинча, яке живе з матір’ю протягом 9 місяців. Малюк кузу залишає материнську сумку у віці 5-6 місяців і переселяється на спину матері. Ще через 2 місяці закінчується молочне вигодовування. Незабаром у молодого поссума починається самостійне життя.

Тривалість життя в середньому – до 13 років. Основними ворогами, які полюють на лисячих кузу, є хижі птахи та варани. Раніше люди в значних обсягах знищували цих тваринок за їхнє цінне хутро, яке експортували з Австралії під назвою «аделаїдська шиншила». Тільки у 1906 році на хутряних ринках Нью-Йорка та Лондона було продано біля 4 млн шкурок цих тварин. Сьогодні цей вид знаходиться під охороною.

У популяціях, що мешкають в помірній і субтропічній зоні Австралії, сезон розмноження припадає на березень-травень. Приблизно 50% самиць ще раз приносять потомство у вересні-листопаді. Там, де сезонність менш виражена, пік народжуваності відсутній.

Щільність популяції лисячих поссумів залежить від місця проживання: від 0,4 особини на 1 га в рідких лісах і перелісках, до 1,4 особин на 1 га в приміських садах, а в перелісках, де випасають худобу, вона може бути до 2,1 особини на 1 га.

Як спілкуються кузу? Це один з найбільш громкоголосих сумчастих: крики кузу людина чує на відстані до 300 метрів. Для спілкування звірята використовую кілька звукових сигналів, що нагадують клацання, шипіння, рохкання, гучний вереск, щебетання. Тільки у представників цього роду є хрящове відділення гортані розміром з горошину, за рахунок якого репертуар значно розширений.

У 1840 р. перших австралійських кузу завезли до Нової Зеландії для розвитку перспективної хутрової торгівлі (хутро цих поссумів дуже легке і неймовірно тепле). До 1924 року в результаті подальшого завезення і випуску в природу тварин, що розводяться в неволі, популяція сильно зросла, а продаж шкурок стала важливим джерелом доходу. Однак з’ясувалося, що крім поширення туберкульозу великої рогатої худоби, поссум завдає колосальної шкоди місцевій флорі. Поселившись в лісах Нової Зеландії, кузу швидко освоїли новий кормовий ресурс – смачне листя цінних порід дерев-ендеміків, попутно збільшуючи щільність своєї популяції до 50 особин на гектар, а це приблизно в 25 разів більше, ніж в Австралії. На той час, коли їх чисельність дещо стабілізувалася і склала десь 6-10 особин на гектар, деякі види дерев в багатьох районах зникли, і кузу перейшли на інші доступні, але менш смачні дерева.

У Новій Зеландії середовище для проживання поссумів виявилося вкрай сприятливим. Якщо на батьківщині їх чисельність контролювалася собаками дінго, то в цій країні не знайшлося ні хижаків, ні паразитів, ні конкурентів, здатних вплинути на чисельність кузу.

Лисячі кузу, збираючись на окремі дерева, практично повністю знищують все листя. При великій кількості корму новозеландські поссуми, які зазвичай поодинокі тварини, забули про неприязні один до одного і, на відміну від своїх австралійських побратимів, стали займати маленькі ділянки проживання. В даний час новозеландська популяція лисячого поссума складається приблизно з 70 млн особин, що в два рази перевищує поголів’я овець в країні.

Лисячий кузу
Родина лисовидного поссума
Лисячий кузу
Малюк лисячого кузу
Лисячий кузу
Лисячий кузу, чіпкі пальці тваринки
Лисячий кузу
Лисячий кузу смакує бутонами квітів
Лисячий кузу
Лисячий кузу вночі
Лисячий кузу
Лисяий кузу вечеряє листям

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*