Категорії
Міста, країни, люди

Останній лінкор Союзу

29 жовтня 1955 року в Північній бухті Севастополя затонув флагман чорноморської ескадри радянського військово-морського флоту лінкор «Новоросійськ». Загинуло понад 600 моряків. Найбільш популярною є версія, за якою під днищем корабля вибухнула стара донна німецька міна. Але існують інші думки з цього приводу, які активно обговорюються ще й досі – нібито відповідальність за загибель «Новоросійська» несуть італійські, англійські і навіть радянські диверсанти.

Загибель «Новоросійська» стала переломним моментом в історії радянського флоту – після цієї події назавжди розпрощалися з ідеєю мати в наявності у складі ВМФ лінійні кораблі: лінкор «Севастополь» був розібраний на метал в 1957 році, а «Жовтнева революція» – в 1959-му. Ці лінкори були виведені зі складу флоту в 1956 році, після загибелі «Новоросійська», але ще з липня 1954-го обидва зазначені кораблі були перекваліфіковані в навчальні. Тобто до моменту загибелі «Новоросійськ» вже залишався єдиним лінкором в складі ВМФ СРСР. Останній в СРСР проект потужного артилерійського корабля також був зупинений ще в квітні 1953 року.

Лінкор «Новоросійськ» не був побудований для флоту СРСР. З історії корабля: на момент загибелі «Новоросійську» виповнилося 44 роки. Раніше лінкор під італійським прапором носив інше ім’я – «Джуліо Чезаре» (тобто Юлій Цезар) – і дві світові війни він майже не воював.

27 червня 1909 року Італія прийняла Морський закон, який передбачав будівництво 4 дредноутів, 3 крейсерів-розвідників, 12 підводних човнів, 12 есмінців і 34 міноносців. Закон схвалили 2 грудня і тоді ж санкціонували будівництво трьох лінкорів за проектом 1908 року – майбутні «Джуліо Чезаре», «Леонардо да Вінчі» і «Конте ді Кавур» («Данте Аліг’єрі» тоді вже будувався).

У процесі будівництва «Джуліо Чезаре» був перевантажений на 2000 т, що збільшило його осадку на 0,9 м. Це призвело до зменшення повної швидкості ходу в порівнянні з проектною на 1 вузол, і з 2,5 м висоти головного броньового поясу над ватерлінією залишилося лише 0,75 м.

«Джуліо Чезаре» в 1914 році. Італійські кораблебудівники переоцінили свої можливості – свої перші серійні дредноути будували цілих п’ять років. Спроектовані як майже найпотужніше у світі озброєння, вони вступили в дію, вже безнадійно поступаючись новим кораблям цього класу з артилерією 343-381-мм. Часу на істотні зміни проекту 1908 року вже не було, тому закладені в 1912 році «Андреа Доріа» («Andrea Doria») і «Кайо Дуілій» («Caio Duilio») відрізнялися від попередників тільки розташуванням середньої вежі – на палубу нижче (для кращої остійності) і збільшеним до 152 мм калібром середньої артилерії з більш потужним захистом. 152-мм гармати перенесли з центрального каземату до країв, що збільшило їхню ефективність при відображенні торпедних атак.

На момент вступу Італії у війну (24 травня 1915 року) «Джуліо Чезаре» знаходився на головній ВМБ Таранто. Лінкори в Таранто перебували в тригодинній готовності, головною їх задачею був бій з дредноутами, в іншому випадку ризикувати ними не дозволялося. За весь час бойових дій «Джуліо Чезаре» провів 31 годину на бойових завданнях і 387 годин на навчаннях, жодного разу не зустрівшись з противником.

Першу модернізацію корабель пройшов в 1922 році: була змінена форма фок-щогли. У 1925-му замінили системи управління артвогнем, установили катапульту для запуску гідролітаків типу «Маккі» М18, також для підйому літаків з води і установки на катапульту на верхній палубі з’явився кран.

У 1928 році – це вже навчальний артилерійський корабель. З 25 жовтня 1933-го – по 1 жовтня 1937-го «Чезаре» проходить докорінну модернізацію на верфі Кантіері дель Тіррено в Генуї – збільшення стовбурів гармат з 305-мм до 320 мм, заміна верстатів для підвищення дальності стрільби, посилення бронювання і протиторпедного захисту, заміна котлів і механізмів, подовження корпусу зі зміною обводів.

Останній лінкор Союзу
Джуліо Чезаре в 1938 році

6 липня 1940-го після вступу Італії у Другу світову війну лінкор вийшов в стратегічному прикритті конвою з Неаполя в Бенгазі. 9 липня, на зворотному шляху з Бенгазі в Таранто, ескадра зустрілася біля мису Пунта Стило з англійським Середземноморським флотом. В англійській літературі ця сутичка отримала назву «бій у Калабрії» – о 15:59 381-мм снаряд з англійського лінкора «Уорспайт» потрапив в середину корпусу «Чезаре» і спричинив пожежу. Дим вентиляторами засмоктало в котельні відділення, і чотири котла вийшли з ладу, викликавши падіння швидкості до 18 вузлів. Під прикриттям димової завіси і есмінців флагману о 16:45 вдалося відірватися від противника – судячи зі звіту про бій, «Уорспайт» міг «дати» тільки 17 вузлів ходу. «Чезаре» був змушений стати на ремонт в Таранто – постраждали легкі споруди, частина надбудов і чотири котли. 115 членів екіпажу були вбиті або поранені.

30 серпня (після ремонту) в складі потужного з’єднання «Чезаре» вийшов в море на перехоплення чергового англійського конвою в Олександрію. Однак британська авіарозвідка зуміла виявити противника, і конвой відвернув на південь. Сильний шторм і брак палива в есмінцях змусили італійців повернутися в Таранто.

В ніч з 11 на 12 листопада 1940 року біля 20 літаків з британського авіаносця «Ілластріес» атакували італійські лінійні кораблі в гавані ВМБ Таранто. Вцілілий «Чезаре» пішов в Неаполь, а потім в Сицилію.

27 листопада – бій біля мису Теулада (Спартівенте в англомовній літературі), де лінкору жодного разу не вдалося вистрілити.

Вночі 8-9 січня 1941 року англійська авіація з Мальти і грецьких баз здійснила наліт на Неаполь. «Чезаре», що тоді стояв там, отримав пошкодження від близьких розривів трьох бомб і в супроводі «Вітторіо Венето» пішов в Спецію на місячний ремонт.

9 лютого 1941 «Чезаре» в складі ескадри вийшов на перехоплення британського флоту, який обстріляв Геную, але безрезультатно.

В 1941 році в Італії почалися перебої з постачанням палива, і до операцій на морі стали залучати тільки нові лінкори. Можливо тому «Чезаре» не брав участі в знаменитому бою біля мису Матапан, де нащадки римлян серйозно «отримали на горіхи». Однак до кінця 1941 року, коли кораблів для прикриття конвоїв стало не вистачати, «Чезаре» довелося зробити два виходи в море.

3-5 січня 1942 року «Чезаре» вийшов в останній бойовий похід, прикриваючи конвой в Північну Африку, після чого був виведений з чинного флоту. Крім нестачі палива з’ясувалося, що через недоліки конструкції лінкор міг загинути від одного торпедного попадання і використовувати його в умовах панування авіації в повітрі було ризиковано. Більшу частину екіпажу списали на інші кораблі і в штаби ескортних конвойних груп.

До кінця 1942 року «Чезаре» стояв у Таранто, а в січні 1943 року перейшов в Полу, де був до кінця війни перетворений на плавучу казарму. Всього за кампанію 1940-1943 рр. «Чезаре» скоїв 38 бойових виходів в море, пройшовши 16 947 міль за 912 ходових годин і витративши 12 697 т нафти.

Після укладення перемир’я «Чезаре» повернувся в Таранто, а 12 вересня під командуванням капітана 2-го рангу В. Кармінаті останнім з італійських лінкорів прибув на Мальту. Під час переходу на кораблі не було частини екіпажу, не всі пошкодження були усунені, майже весь шлях був проведений без ескорту. В умовах постійної загрози нападу німецьких торпедних катерів і авіації цей перехід можна вважати єдиною героїчною сторінкою в історії «Чезаре». Спочатку командування союзників вирішило залишити італійські лінкори на Мальті під своїм прямим контролем, але в червні 1944 року трьом найстарішим, включаючи «Чезаре», дозволили повернутися в італійський порт Аугуста для використання в навчальних цілях.

У 1943 році Італія капітулювала. До 1948 року «Джуліо Чезаре» знаходився на стоянці, не будучи законсервованим, з мінімальною кількістю команди і без належного технічного обслуговування.

За спеціальною угодою, італійський флот повинен був бути поділений між державами Антигітлерівської коаліції. На частку СРСР припали лінійний корабель, легкий крейсер, 9 есмінців і 4 підводні човни, не рахуючи дрібних кораблів.

10 січня 1947 року в Раді міністрів закордонних справ держав-союзників було досягнуто згоди про розподіл переданих італійських кораблів між СРСР, США, Великобританією та іншими країнами, постраждалими від агресії Італії. Так, наприклад, Франції були виділені чотири крейсера, чотири есмінці і два підводні човни, а Греції – один крейсер. Лінійні кораблі увійшли до складу груп «A», «B» і «C», призначених для трьох головних держав.

Радянська сторона претендувала на один з двох нових лінкорів. Але оскільки до цього часу між недавніми союзниками вже починалася Холодна війна, то ні США, ні Англія не прагнули посилювати ВМФ СРСР потужними кораблями. Довелося кидати жереб, і СРСР отримав групу «C». Нові лінкори дісталися США і Англії (пізніше ці лінкори були повернуті Італії в рамках партнерства з НАТО).

За рішенням Троїстої комісії 1948 року СРСР отримав лінкор «Джуліо Чезаре», легкий крейсер «Еммануеля Філіберто Дюка Д’Аоста», есмінці «Артільері», «Фучільере», міноносці «Анімоз», «Ардіментозо», «Фортунале» та підводні човни «Мареа» і «Нічеліо».

9 грудня 1948 року «Джуліо Чезаре» покинув порт Таранто і 15 грудня прибув в албанський порт Вльора. 3 лютого 1949 року в цьому порту відбулася передача лінкора радянській комісії, яку очолював контр-адмірал Левченко. 6 лютого над кораблем підняли військово-морський прапор СРСР, а ще через два тижні він вийшов в Севастополь, прибувши на свою нову базу 26 лютого. Наказом по Чорноморському флоту від 5 березня 1949 року лінкору присвоїли назву «Новоросійськ».

Як відзначають практично всі дослідники, корабель італійці радянським морякам передали в занедбаному стані. У відносно задовільному вигляді перебувала основна частина озброєння, головна енергетична установка і основні корпусні конструкції – обшивка, набір, головні поперечні перебірки нижче броньової палуби.

А ось загально корабельних системи: трубопроводи і арматура, що обслуговують механізми, – вимагали серйозного ремонту або заміни. Радіолокаційних засобів на кораблі не було взагалі, парк засобів радіозв’язку був мізерний, повністю була відсутня зенітна артилерія малого калібру. Треба відзначити, що безпосередньо перед передачею СРСР лінкор пройшов невеликий ремонт, який стосувався в основному електромеханічної частини.

Коли «Новоросійськ» вже опинився в Севастополі, командування Чорноморським флотом наказало в найкоротші терміни перетворити корабель в повноцінну бойову одиницю. Справа ускладнилася тим, що частина документації була відсутня, та й військово-морських фахівців, які володіли італійською мовою, в СРСР практично не було.

У серпні 1949 року «Новоросійськ» взяв участь у маневрах ескадри в якості флагмана. Втім, його участь була швидше номінальною, оскільки за три відпущених місяця привести лінкор в порядок не встигли (та й не могли встигнути). Однак політична обстановка вимагала продемонструвати успіхи радянських моряків в освоєнні італійських кораблів, тому ескадра вийшла в море, а розвідка НАТО переконалася, що «Новоросійськ» плаває.

З 1949 по 1955 роки лінкор вісім разів перебував у заводському ремонті. На ньому встановили 24 спарені установки радянських 37-мм зенітних автоматів, нові радіолокаційні станції, засоби радіозв’язку та внутрішньо корабельного зв’язку. Також замінили італійські турбіни на нові, виготовлені на Харківському заводі.

У травні 1955 року «Новоросійськ» став до лав ЧФ і до кінця жовтня кілька разів виходив у море, відпрацьовуючи завдання з бойової підготовки.

28 жовтня 1955 року лінкор повернувся з останнього походу і зайняв місце в Північній бухті на «лінкорній бочці» в районі Морського Госпіталю, приблизно в 110 метрах від берега. Глибина води там становила 17 метрів і ще близько 30 метрів вузького мулу.

Командир лінкора капітан 1 рангу Кухта перебував у відпустці. Обов’язки його виконував старший помічник капітан 2 рангу Хуршудов. Згідно зі штатним розписом на лінкорі знаходилися 68 офіцерів, 243 старшини, 1231 матрос. Після того як «Новоросійськ» ошвартувався, частина екіпажу пішла в звільнення. На борту залишалося понад півтори тисячі осіб: частина екіпажу і нове поповнення (200 осіб), курсанти морських училищ і солдати, що напередодні прибули на лінкор.

29 жовтня о 01:31 за московським часом під корпусом корабля з правого борту в носі пролунав потужний вибух. За оцінками фахівців, його сила була еквівалентна вибуху 1000-1200 кілограмів тринітротолуолу. З правого борту в підводній частині корпусу утворилася пробоїна площею понад 150 квадратних метрів, а з лівого борту і вздовж кіля – вм’ятина зі стрілкою прогину від 2-х до 3-х метрів. Загальна площа ушкодження підводної частини корпусу становила близько 340 квадратних метрів на ділянці довжиною 22 м. В утворену пробоїну ринула забортна вода.

Останній лінкор Союзу
На момент передачі судна в задовільному стані перебували основна частина озброєння, головна енергетична установка і основні корпусні конструкції нижче броньової палуби.

Хронометраж подій тієї ночі:

01 год 30 хв 48,5 с – Вибух під лінкором. Згасло світло.

01 год 31 хв – оголошено (голосом) «Аварійну тривогу». З’явився диферент на ніс і крен 1-2 градуси правого борта.

01 год 32 хв – На кораблях ескадри ЧФ і рейдових постах оголошена «Бойова тривога». Дана команда аварійним частинам приготуватися до перекидання на лінкор.

01 год 33 хв – На лінкорі ударами в ринду продубльовано сигнал аварійної тривоги. Почалася евакуація поранених з району вибуху. Перша доповідь з корабля в штаб ЧФ відносно причин вибуху («очевидно, вибухнув бензосклад»).

01 год 34 хв – Диферент на ніс збільшився до 3-4 градусів (осідання носом – до 5 м), крен 1-2 градуси правого борта.

01 год 35 хв – Вода виступила через пробоїну вище броньової (середньої) палуби. ОД штабу флоту доповів про вибух начальнику штабу флоту.

01 год 36 хв – На лінкорі запустили кормові дизелі і подали електроживлення на освітлення і трансляцію. Оголошено «Бойову тривогу» з трансляцією. Дано семафори «Потребую допомоги», «Потребую медичної допомоги». В.о. командира корабля Сербулов прибув на місце вибуху і прийняв рішення на ДКП не йти. Носовий край занурюється, над водою залишилося 1,75 м верхньої частини форштевня.

01 год 37 хв – Приступили до роботи аварійні частини корабля. Запущені насоси пожежної магістралі і водовідливної системи з відкачування води. Почали випрямлення корабля.

01 год 39 хв – Почалася евакуація поранених на баркаси.

01 год 40 хв – Крен на правий борт досяг 3 градусів. Диферент збільшився, верхня частина форштевня перебувала від води в 1,5 м. Сповіщені про вибух командувач флотом і член Військової ради. З кораблів ескадри і УВСГ почалася відправка аварійних партій, медичного персоналу та буксирів до лінкора.

01 год 41 хв – В.о. командира корабля викликав на півбак з ПЕЖу (пост енергетики і живучості корабля) в.о. командира БЧ-5, який доповів про затоплення кубриків №29 і 30 на 1-ій платформі (карапасна, нижня палуба), надходження води в кубрик №14 на броньованій палубі. Доповідь в.о. командира БЧ-5 про надходження води знизу в льох №1 1-ої башти ГК. Звіти з ПЕЖу і ДКП про прогрівання допоміжних механізмів і готовність до прогрівання котлів і турбін. Носовий край корабля продовжує занурюватися.

01 год 43 хв – На лінкор прибула аварійна частина з крейсера «Михайло Кутузов» – 95 осіб. Диферент на ніс – до рівня палуби півбака. Якірний ланцюг з глаголь-гаком пішов під воду. Затоплені трасова та інші приміщення в носовій частині корабля. Поранених відправили на берег.

01 год 46 хв – Броньова палуба в районі пробоїни (14-й кубрик) пішла під воду. З кубрика №14 вода стала проникати через деформовані двері в перебиранні на 51-му шпангоуті в кубрик № 15 і через незачинені ілюмінатори в приміщення носової частини корабля. ОД ескадри на лінкорі передав семафор: «Потребую допомоги АСС». До лінкора підійшли буксири і катери, на корабель прибула аварійна частина з крейсера «Фрунзе» – 56 осіб.

01 год 50 хв – Розпочато відкачку води буксиром МБ-131 з аварійних приміщень через пробоїну в палубі корабля, але фактично «з моря в море». Прибули аварійні частини з крейсерів «Керч» і «Молотов». У штаб флоту прибули командувач флотом, начальник штабу флоту, член військової ради і начальник оперативного управління штабу ЧФ.

01 год 51 хв – Носовий край корабля занурився до 0,25 м верхньої частини форштевня. Затоплено снарядний льох №1, в льох №2 почала просочуватися вода. Вода затопила кубрик №1 і стала поширюватися по батарейній (верхній) палубі в кубрик №4, проникати зверху і через сальники електропроводки в зарядний льох №2. Особовий склад продовжує ставити підпори на перебірки і конопатити щілини.

02 год 00 хв – Крен на правий борт зменшився до 1-1,25 градуси в результаті випрямлення корабля. Диферент на ніс збільшився, гюйсшток почав йти основою під воду. ОД штабу флоту наказав черговому по кораблю буксирувати лінкор на мілину. Буксир почав розгортати корму лінкора до берега. На корабель прибули командувач флотом Пархоменко, начальник штабу флоту Чурсін і член Військової ради Кулаков, які заслухали доповідь чергового по кораблю, всього 7 адміралів, 28 старших офіцерів і 40 молодших офіцерів прибуло на лінкор.

02 год 01 хв – Командувач флотом наказав припинити буксирування корми до берега і викликав з ПЕЖу в.о. командира БЧ-5. Матусевич доповів, що корабель прийняв 1500-2000 т води (фактично як 3200 т – Б.К.), метацентрична висота зменшилася до 1 м, вода надходить з нижніх приміщень. Ведеться боротьба за живучість корабля.

02 год 03 хв – Крен корабля на правий борт ліквідовано, корабель випрямлено перекачуванням палива. Вода фонтанувала на палуби через стічну систему і шпігати, через вентиляційну систему почала надходити зверху в баштове відділення і льох 2-ї вежі.

02 год 05 хв – На лінкор прибув в.о. командувача ескадрою контр-адмірал Нікольський і отримав наказ від командувача флотом вступити у виконання обов’язків командира корабля. Однак він вважав, що вступив у виконання обов’язків командувача ескадрою, і залишився на шкафуті.

02 год 10 хв – Вода затопила батарейну палубу в районі вибуху, в носовому гальюні. Особовий склад поставив підпори на перебірки і двері між кубриками №15, 17 і 18 та в інших приміщеннях. Поширення води по верхніх палубах корабля призупинено.

02 год 11 хв – Рятувальному судну «Карабах» наказано слідувати до лінкора з начальником АСС флоту.

02 год 15 хв – Носовий край лінкора продовжує занурюватися.

02 год 17 хв – Рятувальне судно «Карабах» підійшло до лінкора. Після прибуття до корабля йому було дано наказ відкачувати воду з погреба №1, а не з наскрізної пробоїни.

02 год 20 хв – Лінкор знаходиться на рівному кілі, носова частина корабля повністю занурилася в воду, нижня частина носової частини стала йти в мул на дні бухти. Корма піднялася. Командувач флотом віддав наказ буксирувати корабель на мілину. Розпочато буксирування корми до берега з боку лівого борту. Віддана команда перерізати брідель на носовій бочці №3 з правого борту. З лівого борту якірний ланцюг пішов під воду. Викликано другий буксир для буксирування корми лінкора.

02 год 30 хв – Корму лінкора почало розвертати вліво до берега.

02 год 32 хв – З’явився крен на лівий борт.

02 год 35 хв – На корабель прибув в.о. командира корабля старший помічник капітан 2 рангу Хуршудов і отримав наказ від Нікольського вступити в командування кораблем. Хуршудов піднявся на ДКП і отримав інформацію: крен на лівому борті 6 градусів, вода на півбак дійшла до 2-ої башти головного калібру, продовжує надходити в 16-й і фільтрується з 17-го в 20-й кубрик. Буксир тягне корму лівим бортом до берега. Вода блокується на броньовій палубі в районі кормової перебірки 15-го кубрика і по батарейній в 4-му кубрику. Прийнявши інформацію, Хуршудов відбув в кубрик №7 (над ПЕЖом) для з’ясування обставин, вважаючи, що йому наказано очолити боротьбу за живучість корабля, а не вступити в командування лінкором.

В результаті грубого порушення статуту корабельної служби на лінкорі одночасно виявилися 4 командири корабля. Жоден із них не перебував на ДКП і не погоджував свої дії з ПЕЖом.

02 год 37 хв – Лінкор повернуло перпендикулярно до берега.

02 год 38 хв – Крен на лівий борт досяг 5-6 градусів. Вода почала поширюватися по броньовій палубі через кубрики №6 і 8 в корму корабля по лівому борту поверх цитаделі лінкора.

02 год 42 хв – Вода на броньовій палубі почала надходити з кубрика №18 і люка в кубрику №20, піднялася до комінгса. З’явилася велика маса води з вільною поверхнею на верхніх палубах цитаделі корабля.

02 год 58 хв – Вода через кубрик №18 стала підніматися вгору в кубрик №4 на батарейній палубі.

02 год 59 хв – Крен на лівий борт збільшується, носовий край продовжує опускатися.

03 год 00 хв – Носовий край занурився до 2-ої башти головного калібру, лівий борт опустився у воду до кормової вежі. При диференті на ніс затопило броньову і батарейну палуби до 75-100 шп (шпація на суднах внутрішнього плавання зазвичай становить 550-600 мм), крен досяг 6 градусів лівого борту. Вода почала поширюватися по броньовій палубі лівого борту через відкриті отвори для монорейки навантаження і переміщення боєзапасу під батарейною палубою. Закладення їх проводилося подушками і простирадлами. Почали заповнюватися водою кормові кренові відсіки правого борта за допомогою насосів. Ставлять підпори між кубриками №18 і 20, 19 і 21. Крен затримано на 6 градусах лівого борту.

03 год 15 хв – Перегородка між кубрика №14 і 15 не витримала, вода пішла в кубрик №16 і через нештатний отвір в перегородці для КАТС на 74-му шп в кубрик №18 по лівому борту, продовжувала поширюватися через люки для монорейки і відкриті ілюмінатори офіцерських кают на палубах лівого борту. Дана команда по трансляції: «Задраїти ілюмінатори». Зупинено генератор 2-ї електростанції, вода почала надходити через нещільності в зварюванні кренового відсіку №2 в 2-у електростанцію, а також зверху через шахту вентиляції з верхньої палуби і через люк з броньової палуби.

03 год 20 хв – Носовий край занурився у воду до середини гюйсштоку. У кубрик №20 вода надходить фонтанами через шпігати, в кубрику №22 лопнула палуба і знизу в кубрик стала надходити вода. В.о. командира БЧ-5 Матусевич і начальник техуправління ЧФ капітан 1 рангу Іванов, що прийшов в ПЕЖ на допомогу, вирішили затопити 4-у електростанцію і румпельне відділення, але командування флоту відхилило пропозицію. Продовжували заповнювати водою кренові відсіки.

03 год 30 хв – Крен 6 градусів лівого борту, носовий край продовжує занурюватися, гюйсшток над водою – 0,5 м. На юті вишикувано 800-1000 чоловік особового складу корабля із затоплених приміщень, не зайнятих боротьбою за спасіння корабля.

03 год 45 хв – Носова частина затоплена до 57 шп, включаючи льох 1-ої башти головного калібру, і продовжує повільно опускатися. Вода на палубі півбака дійшла до 1-ої башти. Контр-адмірал Нікольський попросив дозволу у командувача флотом зняти з корабля особовий склад, що стояв на юті і не був зайнятий у боротьбі за спасіння корабля. Командувач відмовив.

03 год 49 хв – Зроблено спробу буксирувати лінкор за носовий край корабля. Спроба була безрезультатною – носова частина вже була занурена у воду і опустилася в мул, якір і якірний ланцюг були віддані. Знову розпочато буксирування корми лінкора до берега за наказом Чурсіна, Нікольського і Сербулова.

03 год 50 хв – Диферент на ніс збільшився, за кормою корабля з води показалось кермо. СС «Карабах» і буксир МБ-39 тягнули корабель буксирними кінцями, заведеними за бічні кнехти лінкора до берега. Від цього корабель нахилився зверху вниз, все більше завалюючись на лівий борт. Корабель підтягнули до берега всього лише на 10 м, далі він не рухався, але буксири продовжували тягти його.

03 год 55 хв – Різкий поштовх на лівий борт. Крен досяг 10-12 градусів лівого борту і почав безперервно збільшуватися. Велика маса води почала поширюватися по палубах корабля над машинними та котельнями відділеннями.

03 год 59 хв – Командир дивізіону живучості БЧ-5 інженер-капітан-лейтенант Городецький послав трюмного на клапана затоплення 4-ої башти головного калібру і наказав одночасно затопити 4-у електростанцію. Ці накази не були виконані.

Диферент на ніс збільшився. Буксирування корми до берега тривала, що тільки сприяло збільшенню крену.

Зв’язок по УКВ лінкора з ОД штабу флоту припинився. Обов’язки флагманського корабля ескадри були покладені на крейсер «Фрунзе».

04 год 00 хв – На ПЕЖі відзначено крен 17 градусів лівого борту. Капітан-лейтенант Ходов спустився в ПЕЖ і запропонував Матусевичу і Городецькому покинути ПЕЖ. Вони відмовилися.

Нікольський знову просить дозволу у командувача флотом і члена Військової ради зняти з корабля особовий склад, вишикуваний на юті, вони знову відмовили. Але у зв’язку зі зростанням крену наказали буксирам підходити до борту для посадки на них особового складу, вільного від боротьби за живучість корабля. На буксири сходять кілька десятків людей.

04 год 04 хв – Городецький віддав команду затопити кренові відсіки №9, 11 і 13.

04 год 05 хв – Начальник Технічного управління флоту інженер-капітан 1 рангу Іванов, піднявшись з ПЕЖу на ют, доповів командувачу флотом, що крен – 20 градусів і що прийнято рішення топити кренові відсіки. Командувач флотом наказав: «Дійте». Іванов знову пішов в ПЕЖ. Флагманський інженер-механік дивізії крейсерів Бабенко доповів члену Військової ради віце-адміралу Кулакову про серйозне становище корабля. Вода з’явилася в кубриках №8 і 12.

04 год 08 хв – Корабель продовжує безперервно кренитися на лівий борт, носова частина занурюється, кормова піднімається, над водою виднілося 0,33 висоти керма.

04 год 10 хв – Крен на лівий борт став різко збільшуватися. На кораблі згасло світло. ОД штабу флоту наказав кораблям ескадри висвітлювати лінкор і послати катери до його борту для порятунку особового складу. Аварійні партії лінкора продовжували боротьбу за живучість корабля, аварійні партії інших кораблів продовжували покидати лінкор.

04 год 12 хв – Корабель сильно накренився на лівий борт. В.о. командира БЧ-5 старший лейтенант Астаф’єв наказав своєму особовому складу покинути командний пункт зв’язку, але сам залишився. На лінкорі вимкнулися флагманські вогні. Хтось із офіцерів прокричав команду: «Відкрити кінгстони!» Старшина трюмних машиністів Касілов попрощався з товаришами на юті і пішов вниз.

04 год 13 хв – В.о. командира корабля Хуршудов доповів командувачу флотом, що до критичного крену залишилося 2-3 градуси. Командувач наказав швидше топити кренові відсіки. Аварійна частина крейсера «Михайло Кутузов» на чолі з замполітом командира дивізіону крейсера БЧ-5 ст. лейтенантом Дмитрієвим стала сходити з покритої водою палуби лівого борту в свій баркас.

04 год 14 хв – Крен 20 градусів лівого борту, осідання носом – 19,5 м, кормою – 6 м, корабель прийняв 7 100 т води і мав негативну метацентричну висоту (-0,5 м). Особовому складу віддана команда на юті: перейти на правий борт і триматися за леєри. Предмети на палубі почали зриватися і котитися вниз до лівого борту. На СС «Карабах», що стояв в кормі по правому борту, дали команду: «Віддати кормовий буксир» і перерубали буксирний трос. Лінкор сіпнувся і став перекидатися. З групи адміралів на юті почулася команда: «У воду!»

04 год 15 хв – Лінкор «Новоросійськ» перекинувся догори кілем через лівий борт на 172 градуси.

Коли «Новоросійськ» почав перекидатися догори днищем, кілька десятків людей встигли перебратися в шлюпки і на сусідні кораблі, але сотні моряків посипалися з палуби в воду, багато людей залишалося ще в середині лінкора. Як потім пояснював адмірал Пархоменко, він «не вважав за можливе завчасно наказати особовому складу залишити корабель, бо до останніх хвилин сподівався, що корабель буде врятовано». Це коштувало життя сотням людей, які, впавши у воду, були накриті корпусом лінкора.

За матеріалами комісії, в результаті вибуху і при перекиданні корабля загинуло 604 людини (матросів, старшин і офіцерів), з них 545 осіб з лінкора «Новоросійськ» і 58 осіб з інших кораблів, які брали участь в рятувальних роботах, а з числа врятованих 139 осіб 30 було поранено.

Безпосередньо в результаті вибуху і затоплення носових відсіків загинуло від 50 до 100 людей. Решта потонули при перекиданні лінкора. Своєчасної евакуації особового складу організовано так і не було. Багато моряків залишилося всередині корпусу. Частина з них ще тривалий час трималися в повітряних подушках відсіків, але врятувати вдалося лише дев’ятьох: сім вийшли через горловину, прорізану в кормовій частині днища, через п’ять годин після перекидання, і ще двох вивели через 50 годин водолази.

За спогадами водолазів, замуровані і приречені на смерть моряки співали «Варяга». Тільки 1 листопада водолази перестали чути стуки.

Влітку 1956-го експедиція особливого призначення «Еон-35» приступила до підйому лінкора методом продування. Підготовка до підйому була повністю завершена до кінця квітня 1957 року. Генеральне продування почали з ранку 4 травня і в той же день завершили підйом. Корабель сплив догори кілем 4 травня 1957 року, а 14 травня його відвели в Козачу бухту, де і перевернули. При підйомі корабля звалилася третя вежа головного калібру, яку довелося піднімати окремо. Корабель «Новоросійськ» був розібраний на метал і переданий на завод «Запоріжсталь».

Після підйому. Загибель лінкора, звичайно ж, привела до «візиту» комісії, якій було доручено з’ясувати всі обставини трагедії і встановити причину. 17 листопада 1955 року на адресу Президії ЦК КПРС і Президії Ради Міністрів СРСР надійшла секретна доповідь урядової комісії на тему: «Про загибель лінкора «Новоросійськ» і частини його команди».

У першому абзаці – склад комісії. «Відповідно до розпорядження Ради Міністрів СРСР від 29 жовтня 1955 року комісія в складі Малишева В.А. (голова), Горшкова С.Г., Луньова К.А., Бутома Б.Є. та Шиліна А.П. з виїздом в Севастопольську фортецю детально вивчила на місці всі обставини загибелі лінкора «Новоросійськ», опитала матросів, старшин, офіцерів і політпрацівників з лінкора та інших кораблів, які брали участь в аварійно-рятувальних роботах, розглянула письмові доповіді начальницьких осіб Чорноморського флоту і на підставі наданих висновків експертних комісій, фахівців Військово-Морського флоту, Міністерства суднобудівної промисловості і наукових установ встановила наступне…» і далі – листів 40 висновків.

Причиною катастрофи назвали «зовнішній підводний вибух (неконтактний, донний) заряду з тротиловим еквівалентом 1000-1200 кг». Найбільш вірогідним визнали вибух німецької магнітної міни, що залишилася в ґрунті після Великої Вітчизняної війни.

Що ж стосується відповідальності, то прямими винуватцями загибелі значної кількості людей і лінкора «Новоросійськ» були названі командувач Чорноморським флотом віце-адмірал Пархоменко, в.о. командувача ескадрою контр-адмірал Нікольський і в.о. командира лінкора капітан 2 рангу Хуршудов.

Комісія зазначила, що пряму відповідальність за катастрофу з лінкором «Новоросійськ» і особливо за загибель людей несе також і член Військової ради Чорноморського флоту віце-адмірал Кулаков.

Але незважаючи на суворі висновки, справа обмежилася тим, що командира лінкора Кухту понизили в званні і відправили в запас. Також були зняті з посади і понижені в званні: командир дивізії охорони водного району контр-адмірал Галицький, в.о. командувач ескадрою Нікольський і член Військової ради Кулаков. Через півтора року вони були відновлені в званнях. Командувачу флотом віце-адміралу Віктору Пархоменко оголосили сувору догану, а 8 грудня 1955 року його було знято з посади. Ніяких судових дій щодо нього не проводилося. У 1956 році був знятий з посади також командувача ВМФ СРСР адмірал Н.Г. Кузнецов.

Комісія також відзначила, що «…матроси, старшини і офіцери, а також офіцери, які безпосередньо керували боротьбою за порятунок корабля, – в.о. командира БЧ-5 т. Матусевич, командир дивізіону живучості т. Городецький і начальник технічного управління флоту т. Іванов, які допомагали вміло і самовіддано вести боротьбу з водою, що надходила на корабель, добре знали кожен свою справу, проявляли ініціативу, показали зразки мужності і справжнього героїзму. Але всі зусилля особового складу були знецінені і зведені нанівець злочинно-легковажним, без відповідної кваліфікації нерішучим командуванням…».

Читання доповіді комісії призводить до двох основних думок:
1. Що б не було причиною вибуху, потоплено лінкор було не вибухом, а кричущою некомпетентністю і бездарністю тих, хто «командував» спробою порятунку корабля. Причому сама комісія висловилася досить недвозначно: «Встановлено, що в момент боротьби за порятунок лінкора «Новоросійськ» на кораблі перебували непотрібні люди, що просто тинялися і цікавилися подіями. З числа вищого командного складу всього в цей час на кораблі було 7 адміралів і 28 капітанів 1, 2 і 3 рангу».

Далі доповідь комісії: «Керування роботами з порятунку корабля і людей було від початку і до кінця повністю дезорганізовано особами, що командували кораблем. Всі традиції, весь досвід і Статут Військово-Морського флоту були порушені. На кораблі виявилося 4 командири і жоден з них не оголосив по кораблю, що бере командування кораблем на себе, жоден з них не зайняв належне за Статутом командиру такого корабля, як лінкор, місце на Головному командному пункті (ДКП), а всі вони знаходилися в різних місцях корабля, головним чином на відкритій (верхній) палубі».

І загальний висновок комісії: «Основними причинами загибелі лінкора «Новоросійськ» після вибуху є: неправильна злочинно-легковажна оцінка, від початку і до кінця катастрофи, командуванням флоту, ескадри і корабля справжнього стану, в якому знаходився лінкор після вибуху, і неприйняття в перші хвилини катастрофи абсолютно необхідних заходів, як переведення сильно пошкодженого корабля своїм ходом на мілину до берега».

Там же: «Загибелі значної кількості, принаймні 300-350 чоловік, можна і необхідно було не допустити, для цього були в наявності всі умови: близькість до берега (80 м від корми корабля), наявність поблизу лінкора великої кількості, понад 60 одиниць, різних кораблів; з моменту вибуху до моменту перекидання лінкора пройшло 2 години 45 хвилин. Час достатній для обмірковування рішень і вжиття заходів.

У кормовій частині корабля на верхній палубі було зібрано 800-900 матросів і старшин, які не могли бути використані в боротьбі з поширенням води по кораблю. У міру затоплення бойових постів і приміщень зростала кількість людей, що бездіяли.

Ніяких заходів з планомірної евакуації людей з корабля прийнято не було. Навіть коли крен корабля досяг 18°, а палуба до однієї третини довжини корабля від носа пішла під воду і Командувачеві флотом т. Пархоменко було про це вже повідомлено і зазначено, що критичний крен корабля 20°, то і тоді не було прийнято заходів з порятунку людей».

2. Комісія детально описує недоліки технічного стану лінкора, що робить його живучість величиною досить умовною. З доповіді комісії, тут і перебірки, більшість з яких доходили лише до броньової палуби, і 5 дверей в одній перебірці, і ілюмінатори, розташовані менш ніж в метрі від води (причому їх залишали відкритими офіцери, що зійшли на берег), відсутність задраювань та ущільнень на люках, неефективна водовідливна система, відсутність диферентної системи і повільна і неефективна кренова система. Виникає інше питання – де були очі і мізки тих, хто взяв такий корабель на флот?! І чому за 7 років не було практично нічого зроблено для виправлення цієї ситуації, навіть значну частину документації не було переведено з італійської!

З причин вибуху висловлювалося кілька версій. Розглянемо основні.

Версія номер 1 – міна. Початкові версії – вибух бензоскладу або артилерійських льохів – були відкинуті практично відразу ж. Цю версію відразу відкинули через свідчення моряків, місцем бойової служби яких була 2-а вежа головного артилерійського калібру, в районі якої лінкор і отримав пробоїну. Було точно встановлено, що 320-міліметрові снаряди залишилися в цілості й схоронності.

Залишилося ще кілька версій: вибух міни, торпедна атака підводного човна і диверсія. Після вивчення обставин найбільше голосів набрала мінна версія. Що було цілком зрозуміло – міни в севастопольських бухтах не були рідкістю починаючи ще з часів Громадянської війни. Бухти і рейд періодично очищалися від мін за допомогою тральщиків і водолазних команд. У 1941 році, при наступі німецьких армій на Севастополь, ВПС і ВМС Німеччини не раз мінували акваторію – мін різних типів і призначення було виставлено кілька сотень. Одні спрацювали ще в період боїв, інші були вилучені та знешкоджені вже після звільнення Севастополя в 1944 році.

Пізніше севастопольські бухти і рейд регулярно оглядалися водолазними командами. Останнє таке комплексне обстеження було проведено в 1951-1953 роках. У 1956-1958 роках, вже після вибуху лінкора, в Севастопольській бухті виявили ще 19 німецьких донних мін, в тому числі три на відстані менше 50 метрів від місця загибелі лінкора.

На користь мінної версії говорили і свідчення водолазів. Зі свідчень командира відділення Кравцова: «Кінці обшивки пробоїни були загнуті всередину. За характером пробоїни, задиркам від обшивки, вибух був із зовнішнього боку корабля».

Останній лінкор Союзу
Схеми пошкоджень «Новоросійська» в «рамках» мінної версії

Комісія, судячи з усього, однозначно схилялася до цієї версії: «Найбільш імовірною причиною підриву лінкора є вибух під днищем корабля, в носовій його частині, німецької донної міни типу RMH або LMB, що залишилася з часів Великої Вітчизняної війни. За висновком фахівців, механізм міни міг бути зведений в бойове положення навіть невеликим поворотом (поштовхом) міни якірним ланцюгом під час постановки лінкора на якір напередодні катастрофи.

Можливість протралювання ґрунту якір-ланцюгом в районі знаходження міни фахівцями вважається доведеним. Слід зазначити, що лінкор «Новоросійськ» не мав розмагнічуючого пристрою і, отже, був повністю беззахисним перед магнітними мінами».

Останній лінкор Союзу
Німецька донна міна RMH

У цієї версії багато противників, які іноді висувають дійсно серйозні аргументи проти. Одним із таких є підрив на магнітній міні в жовтні 1945 року крейсера Кіров. Крейсер отримав дуже серйозні пошкодження, але був врятований.

При цьому вибух пробив днище, але не мав наскрізного ушкодження з пробиттям або розломом всіх палуб, що було характерним для лінкору «Новоросійськ». Зважаючи на це, багато противників версії міни говорять про вибух в безпосередній близькості до днища лінкора або про кількість вибухівки, що значно перевершує заряд донної міни (міна RMH має заряд 900 кг, деякі дослідники передбачають масу заряду розміром в 7 і навіть більше тонн). Тому є всі підстави вважати, що вибух був на дні. Головний аргумент на користь цього є велика кількість мулу, «вбитого» в лінкор під час трагедії: «Вибухом через утворену пробоїну внесено у внутрішні приміщення носової частини корабля значну кількість мулу, який покрив товстим шаром (до 30 мм) також частину палуби. Матроси, що вийшли на палубу з приміщень в районі вибуху, були з ніг до голови покриті мулом».

«На підставі даних численних дослідів з вивчення ефекту підводного вибуху, проведених протягом останніх років науково-дослідними установами, а також результатів спеціально проведеного експертною комісією поблизу Севастополя підриву двох мін «АМД-1000», можна зробити висновок, що тільки вибух заряду на дні водойми, міг спричинити викид значної кількості мулу».

Останній лінкор Союзу
Лінкор, схема-розріз в місці вибуху

Що ж стосується великої кількості вибухівки, потрібної для того, щоб пробити всі палуби ЛК, то тут можна сказати наступне. При читанні гіпотез про пошкодження «Новоросійська» постійно з’являється думка, що «любителі великих бомб» вважають, що вибухова хвиля просто ламає суцільні сталеві плити, товщиною з палубу. Якщо ж подивитися на розріз, то можна побачити, що в районі 30-50 шпангоутів (зона, пошкоджена вибухом) велика кількість люків і трапів. Це не могло не послабити конструкцію в цьому місці і створити умови для поширення вибухової хвилі.

Комісія, розглядаючи версію вибуху бензосховища на кораблі, відразу її відкинула, озвучивши факт, що бензину на кораблі не було. Тому стає незрозумілим, на чому тоді «бігали» катери корабля? Тобто лінкор не міг не мати деякої кількості бензину. Тут і починається «цікаве».

На розрізі, під номером 43, знаходиться бензосховище. І воно потрапляє в зону вибуху. До того ж 36-й – відсік дизель-генераторів. Значить, десь поруч були ємності з дизпаливом. Навіть при малій кількості палива, ємності могли бути заповнені парами бензину або дизпалива. До чого може привести детонація такої суміші знають ті, хто читав про причини поразки танків Т-34. Цілком можливо, що такий вибух борт лінкора і не проб’є, але допомогти «зламати» цілком може. Але це тільки точка зору.

Ще один сильний аргумент критиків мінної версії. До 1955 року джерела електроживлення всіх донних мін неминуче б розрядилися, а детонатори прийшли в повну непридатність. До сих пір не було і немає акумуляторів, здатних не розряджатися протягом десяти і більше років. До трагедії на бочці №3, де в різні пори року швартувалися «Новоросійськ» (10 разів) і лінкор «Севастополь» (134 рази), нічого не вибухало. Аргумент серйозний, але можуть бути винятки, які змушують задуматися:

1-й з них наводиться в книзі Б.А. Каржавіна: «…батарея 9-вольтова ліквідатора міни «С», яку роззброєно 3 жовтня 1955 р., виготовлена на 47 тижні 1941 року, на момент роззброєння проіснувала 14 років. Мала напругу: V = 8,5 В, напруга при 100 Ом – 8,2 В і напруга при 60 Ом дорівнює 6 Вольтам, що цілком достатньо для вибуху запала (перевірено фактично з лампочкою)…»;

2-й – інформація з новин лютого 2004 року: «У Севастополі події 60-річної давнини нагадали про себе несподіваним трагічним чином. З дна бухти Камишова мисливці за кольоровими металами витягли великий циліндричний предмет, який на перевірку виявився німецькою донною міною». Севастопольські мисливці за кольоровими металами в донній міні часів II-ї Світової побачили морський буй складної конструкції і навіть розцінили свою знахідку як велику удачу, адже за тонну кольорового брухту можна виручити чималу суму. Тому і з’ясувати, що саме знаходиться усередині циліндричного предмета, вирішили за допомогою звичайного молотка і зубила. Спроба розкрити знахідку коштувала життя двом людям. Ще одна людина з важкими пораненнями потрапила до лікарні.

Фахівці, що приїхали на місце події, встановили, що спрацювала тільки одна з шести мін-пасток, встановлених на корпусі, під яким ховається основний заряд. «Ситуація дуже небезпечна, – зазначив представник ГО і НС. – Після вибуху міна отримала значні пошкодження. Транспортування дуже небезпечне, тому що в ній знаходиться більше тонни вибухової речовини». Знята з міни акумуляторна батарея ще виробляла електричний струм напругою 0,6 В. Половину вольта, звичайно ж, мало для спрацьовування детонатора, але це не через 10 років, а через 60 років!

Останнім часом саперами знищено було кілька вибухонебезпечних предметів:
– магнітно-акустична міна в бухті Омезі;
– міна з підривником, що реагує на світло, в Стрілецькій бухті;
– в Карантинній бухті гальвано-міна зразка 1908 року і якірна зразка 1926 року;
– міна Уайтхед в Севастопольській бухті.

Всього, за оцінкою фахівців, в Чорному морі залишається не знешкодженими близько 20 тисяч вибухонебезпечних предметів, в основному мін».

Версія номер 2 – торпедна атака. Наступною була версія про торпедування лінкора невідомим підводним човном. Але при вивченні характеру пошкоджень, отриманих лінкором, комісія не знайшла характерних прикмет, що відповідають удару торпеди. Зате виявила, що на момент вибуху кораблі дивізії охорони водного району, чиїм обов’язком було стерегти вхід на головну базу Чорноморського флоту, перебували зовсім в іншому місці. У ніч катастрофи зовнішній рейд ніким не охоронявся; мережеві ворота були відчинені, а шумопеленгатори демонстрували бездіяльність. І, теоретично, ворожий підводний човен цілком міг увійти в бухту і нанести торпедний удар.

Але з практичної точки зору, для повноцінної атаки такому човну навряд чи вистачило глибини. Однак в ті часи військовим було відомо, що на озброєнні деяких флотів вже стоять малі або карликові підводні човни. Тобто на внутрішній рейд головної бази Чорноморського флоту теоретично могла проникнути карликова субмарина. Зі свого боку це припущення породило інше – чи причетні до вибуху диверсанти?

Останній лінкор Союзу
Порівняння ушкоджень ЛК «Літторіо» та «Новоросійська»

У листопаді 1940 року, під час нальоту англійців на Таранто, «Літторіо» «заробив» три торпеди, потрапляння третьої з яких призвело до пробоїни 12х8 метрів, зовні цілком схожої на пробоїну в борту «Новоросійська». Але у «Літторіо» не було деформації кіля і пробитих палуб, що однозначно доводить відмінність зброї. Є і ще один цікавий «нюанс»: авіаційна торпеда – це майже 200 кг вибухівки – коли б 4-7 тонн, про які говорять деякі автори, вибухнули б безпосередньо біля борту ЛК, лінкор просто б переламало…

Версія номер 3 – італійські бойові плавці. З приводу цієї версії комісія висловилася так: «Не можна повністю виключити, що причиною підриву лінкора є диверсія 52 – охорона Севастопольської гавані з боку моря була незадовільною, ненадійною, накази та інструкції з охорони водного району фортеці командиром 24 дивізії ОВРу контр-адміралом Галицьким та його підлеглими систематично, грубо і злочинно порушувалися. Так, наприклад, напередодні і в ніч з 28 на 29 жовтня цього року вхід в Севастопольську гавань тривалий час гідролокаційними засобами практично не охоронявся, тому що донна гідролокаційна станція, що стоїть при вході в гавань, перебувала в плановому ремонті, а великий мисливець з гідролокаційною станцією був знятий з поста біля входу в фортецю для виконання іншого, менш важливого завдання. Ворота в бонові протикатерному і мережевому протиторпедному загородженнях не зачинялися тижнями і навіть місяцями».

На користь цієї версії говорить і те, що перш ніж встати під червоним прапором «Новоросійськ» був італійським кораблем. А самий грізний підводний спецназ під час Другої світової війни – 10-а штурмова флотилія – був італійський, і командував ним князь Джун Валеріо Боргезе, переконаний антикомуніст, який нібито публічно присягав після передачі лінкора СРСР помститися за таке приниження Італії. Дивно, що він не намагався помститися Англії та США, які отримали нові ЛК, а не застарілий «Чезаре», але це можна списати на «здоровий антикомунізм» і те, що Англія і США розібрали ці кораблі на метал, не включивши їх у свої флоти. Очевидно, що це було менш образливо для італійців.

Боргезе створив першу в світі флотилію морських диверсантів-підводників. Для неї входили найменші підводні човни, спеціальні керовані торпеди, пілотовані катери, що вибухають. 18 грудня 1941 року італійці на карликових підводних човнах таємно проникли в гавань Олександрії і прикріпили магнітні вибухові пристрої до днищ англійських лінкорів «Веліент» і «Куїн Елізабет». Пошкодження цих кораблів дозволила італійському флоту на деякий час перехопити ініціативу в бойових діях на Середземному морі. Також 10-а штурмова флотилія брала участь в облозі Севастополя, базуючись в портах Криму.

Останній лінкор Союзу
Лінкор «Новоросійськ», схема пошкоджень

Теоретично, іноземний підводний крейсер міг доставити бойових плавців на максимально близьку до Севастополя відстань, щоб ті здійснили диверсію. Але і в цій версії також можна знайти дуже багато своїх мінусів:

1. Найголовніший. Вибух флагмана флоту на своїй же базі – акт війни. Розраховувати на 100% гарантію успіху і збереження операції в таємниці міг тільки абсолютний оптиміст, щоб не сказати більше. У відповідь Італія цілком могла «осадити» аж до ядерного удару. Здається, жодна «державна людина» на таке не пішла б. Розраховувати ж, що провернути таку справу могли кілька пенсіонерів-відморозків, нехай навіть і з багатим диверсійним минулим, наївно.

2. Практика дії підводних диверсантів, як англійських так і італійських, під час Другої світової війни не припускала підвішування під корпусом корабля таких великих зарядів, як у Севастополі. Італійські підводні диверсанти на керовані торпеди «Майале» підвішували під днищем заряд вагою близько 300 кг. Так вони діяли, провівши диверсії в Олександрії 19.12.1941 року, де пошкодили 2 англійських лінійних корабля «Куїн Елізабет» і «Веліент» і в Гібралтарі в 1941-1943 рр.

Заряди кріпили за бічні кілі кораблів за допомогою спеціальних затискачів, іменованих «сержантами». Відзначимо, що бічні кілі на лінкорі «Новоросійськ» в районі вибуху (30-50 шпангоути) були відсутні…

Останній лінкор Союзу
Методика кріплення заряду диверсантами.

І, щоб створити під днищем заряд близько 2 т, треба було мати близько сотні підводних диверсантів-плавців, що несуть на собі під водою магнітну міну. Наприклад, італійські підводні плавці із загону Гамма, що входить в 10 флотилію МАС, при проведенні диверсій у часи Другої світової війни транспортували на собі заряди типу «Міньятта» або «Баулетті» загальною вагою не більше 12 кг.

3. З «Довідки з режиму Головної бази від 29 жовтня 1955 р.», протягом 27-28 жовтня 1955 на переході в Чорному морі знаходилися такі іноземні судна:
– італійські «Джерозі» і «Фердінандо» – з Одеси в Босфор;
– італійська «Есмеральда» і французький «Санчо Кондо» – з Новоросійська в Босфор;
– французький «Роланд» – з Поті в Босфор;
– турецька «Деміркалла» – з Босфору в Сулину.
Усі судна знаходилися на значній відстані від головної бази, рухатися туди-сюди з вибухівкою було довго, небезпечно і ненадійно.

4. Підводні диверсанти також повинні мати повну інформацію про режим охорони Головної бази Чорноморського флоту, місця стоянки і виходу кораблів. Повинні були знати, що бонові ворота в Севастопольську бухту будуть відкриті, що лінкор, повертаючись з моря 28.10.1955 р., встане саме на бочки №3, а не на своє штатне місце – бочки №14 в самій глибині бухти. Таку інформацію міг зібрати лише резидент розвідки, що знаходився в Севастополі, і передати такий «сигнал» диверсантам, що знаходилися б на підводному човні, можна було тільки по радіозв’язку. Але наявність такого резидента в закритому (1939-1959 рр.) Севастополі та його можливі дії саме в інтересах князя Боргезе представляються нереальними. Та й інформацію про те, на які бочки буде ставати лінкор, він отримати не міг, тому що вона була передана на «Новоросійськ», коли він вже перебував на Інкерманських створах безпосередньо перед входом в базу.

5. Найбільш надійне місце підриву лінкора – поруч з льохами боєзапасу, де є й бічні кілі. Гіпотетичні ж заряди були встановлені в місці, яке аж ніяк не гарантувало затоплення корабля. Деякі автори пишуть, що диверсанти «помилилися». Типу, у темряві «не помітили» відсутності бічних кілів і встановили міни, підв’язуючи їх мотузочками?

6. Сама ідея установки зарядів має ще одне протиріччя. Потрібно бачити, куди пливеш і що робиш. Підготуватися заздалегідь було неможливо. Вже згадувалося, що весь день 28.10 лінкор був в морі, та ще й після повернення встав не на «свою» бочку. Тобто операція повинна була початися після постановки його на бочку. Тому виникає питання, як диверсанти могли «працювати» до заходу сонця, якщо сонце 28 жовтня 1955 року в районі Севастополя зайшло в 17.17 (стемніло в 18.47)? А лінкор «Новоросійськ» до моменту заходу сонця ще не закінчив швартування». Він встав на якір і бочки 28.10.1955 р. тільки в 17.30. А в темряві в замуленій воді і достатньо далеко від входу в бухту та ще й з урахуванням неодноразових рейсів з вибухівкою диверсія з установкою видається просто фантастикою.

Версія 4 – англійські диверсанти. Другим підрозділом світу, здатним на подібну диверсію, була 12-а флотилія Військово-морських сил Великобританії. Командував нею на той час капітан 2 рангу Лайонел Креб. У роки Другої світової війни він керував обороною британської військово-морської бази Гібралтар від італійських бойових плавців і по праву сам вважався одним з найкращих підводних диверсантів британського флоту. Креб особисто знав багатьох італійців з 10-ї флотилії. До того ж після війни полонені італійські бойові плавці консультували фахівців з 12-ї флотилії.

На користь цієї версії висувається наступний аргумент – нібито радянське командування хотіло оснастити «Новоросійськ» ядерною зброєю. Атомну бомбу СРСР мав з 1949 року, але морських засобів застосування ядерної зброї тоді ще не було. Рішенням могли стати тільки морські великокаліберні гармати, що стріляють важкими снарядами на велику відстань. Італійський лінкор для цієї мети підходив ідеально. У разі застосування атомних вибухових пристроїв біля західного узбережжя Англії, з урахуванням рози вітрів, які в тих краях цілий рік дмуть на схід, радіаційного зараження піддалася б вся країна.

Тут все ще простіше – англійські плавці не мали такого досвіду, як італійці, та й мотивації для Креба були явно слабші, ніж для Боргезе…

Версія 5 – справа рук КДБ. В наш час кандидат технічних наук Олег Сергєєв висунув ще одну версію: лінійний корабель «Новоросійськ» був підірваний двома зарядами з сумарним тротиловим еквівалентом в межах 1800 кг, встановленими на ґрунт в районі носових артпогребів на незначній відстані від діаметральної площини корабля і один від одного. Вибухи сталися з коротким тимчасовим інтервалом, що спровокувало кумулятивний ефект і нанесення значних ушкоджень, в результаті яких корабель затонув. Підрив же був здійснений спецслужбами СРСР з відома керівництва країни виключно у внутрішньополітичних цілях.

Проти кого була спрямована ця провокація? За Сергеєвим, перш за все проти керівництва ВМФ. На це питання через два роки після загибелі «Новоросійська», на пленумі ЦК КПРС 29 жовтня 1957 р., відповів Микита Хрущов: «Нам запропонували вкласти у флот понад 100 млрд рублів і будувати старі катери і есмінці, озброєні класичною артилерією. Ми зняли Кузнєцова…, думати, дбати про оборону він виявився нездатним. Потрібно все оцінювати по-новому. Треба будувати флот, але, перш за все, будувати підводний флот, озброєний ракетами».

Останній лінкор Союзу
«Новоросійськ» після підняття

Загибель «Новоросійська» послужила початком масштабного скорочення Військово-морського флоту СРСР. На металобрухт тоді відправили застарілі лінкори «Севастополь» і «Жовтневу революцію», трофейні крейсери «Керч» і «Адмірал Макаров», безліч трофейних підводних човнів, есмінців і кораблів інших класів довоєнної побудови.

Звичайно, «діяннями кривавої гебні» зараз нікого не здивуєш. Але версія, що потонув найпотужніший корабель флоту, і загинуло понад 600 моряків, і це все за для того, щоб «підкласти свиню» Кузнецову виглядає не дуже переконливою. І, якщо він дійсно так заважав, міг просто «потонути» разом з адміральським катером або через пару анонімок в «органи».

«Прямими винуватцями загибелі значної кількості людей і лінкора «Новоросійськ» є командувач Чорноморським флотом віце-адмірал Пархоменко, в.о. командувача ескадри контр-адмірал Нікольський і в.о. командира лінкора капітан 2 рангу Хуршудов. Пряму відповідальність за катастрофу лінкора «Новоросійськ» і особливо за загибель людей несе також і Член Військової Ради Чорноморського флоту віце-адмірал Кулаков».

Де ж «бочка» на Кузнєцова? Більш логічним є, що випадок з «Новоросійськом» був зручним приводом для зняття адмірала. До того ж прямий винуватець трагедії, названий комісією, не постраждав! Пархоменко, знятий з посади і понижений у званні Постановою РМ від 8.12.1955, перебував у розпорядженні ЦК ВМФ по січень 1956. Потім був призначений 1-м заступником командувача ТОФ. Відновлений у званні віце-адмірала 23.01.1960.

Запізнілі нагороди. На підставі доповіді урядової комісії командувачем Чорноморським флотом в листопаді 1955 року виконувачем обов’язки головкому ВМФ СРСР адміралом Горшковим були відправлені подання про нагородження орденами та медалями всіх загиблих разом з лінкором моряків. До нагород були представлені також 117 осіб з числа тих, хто вцілів під час вибуху, моряків з інших кораблів, які прийшли на допомогу «Новоросійська», а також водолази і лікарі, які відзначилися в ході рятувальних робіт. До Севастополя, в штаб флоту, доставили необхідну кількість нагород. Але нагородження так і не відбулося. Лише через сорок років з’ясувалося, що на представленні рукою начальника управління кадрів ВМФ того часу була зроблена позначка: «Адмірал т. Горшков не вважає за можливе виходити з такою пропозицією».

Тільки в 1996 році після неодноразових звернень ветеранів корабля уряд РФ дав відповідні доручення Міністерству оборони, ФСБ, Генпрокуратурі, Російському державному морському історико-культурному центру та іншим відомствам. Головна військова прокуратура зайнялася перевіркою матеріалів розслідування, що проводилося в 1955 році. Засекречені нагородні листи на «новоросійців» весь цей час зберігалися в Центральному військово-морському архіві. З’ясувалося, що 6 моряків посмертно були представлені до вищої нагороди СРСР – ордена Леніна, 64 (53 з них посмертно) – до ордена Червоного Прапора, 10 (9 посмертно) – до орденів Вітчизняної війни 1-ї та 2-го ступеня, 191 (143 посмертно) – до ордена Червоної Зірки, 448 моряків (391 посмертно) – до медалей «За відвагу», «За бойові заслуги», Ушакова і Нахімова.

Оскільки на той час вже не було держави, під військово-морським прапором якої загинув «Новоросійськ», ні радянських орденів, всі «новоросійці» були нагороджені орденами Мужності.

Останній лінкор Союзу
Лінкор закладено 26 червня 1910-го в Генуї на верфі «Ансальдо». Спущено на воду 15 жовтня 1911-го. Вступив в дію 14 травня 1914-го. Девіз корабля: «Щоб витримати будь-який удар».