Психологічна самореалізація

Самореалізація як системне психологічне утворення
Самореалізація як системне психологічне утворення

Термін «самореалізація» (self–realisation) вперше був приведений в «Словнику по філософії і психології», виданому в 1902 році. Сьогодні поняття «самореалізація» найчастіше інтерпретується як «реалізація власного потенціалу».

В останні роки дослідницький інтерес до проблеми самореалізації особистості різко зріс як у вітчизняній, так і в зарубіжній психології. Посилення уваги до цієї проблеми пов’язано з розумінням її визначальної ролі в розвитку особистості, пред’явленні більш високої вимоги до таких якостей людини, як здатність до саморозвитку та самовдосконаленню.

Вивченням самореалізації особистості займалися представники різних психологічних шкіл. Однак до сих пір не існує єдиної концепції самореалізації. Методологічна сторона проблеми вивчення самореалізації особистості полягає в недостатній визначеності цього поняття. На сучасному етапі розвитку уявлень про самореалізацію представляється неможливим навіть класифікувати це поняття по формі – чи є це явищем, процесом, потребою, властивістю або чимось іншим.

Складність вивчення самореалізації полягає ще і в тому, що самореалізація не може спостерігатися безпосередньо і об’єктивно. Ми можемо спостерігати лише її ефекти і результати, відображені в психіці суб’єкта. В ході експерименту самореалізацію важко виміряти, важко контролювати через величезний вплив кількості чинників, що ускладнюють застосування вимірювального і експериментального методів дослідження.

В цілому, теоретичні проблеми дослідження самореалізації полягають в тому, що при величезному різноманітті теоретичних підходів до їх розуміння на сьогоднішній день в науці не існує не тільки теорії самореалізації, а й скільки-небудь єдиного підходу до визначення цього поняття. Більшість психологічних теорій прагнуть до пояснення самореалізації або схожого поняття такого ж рівня, як наприклад, самоактуалізація в теорії А. Маслоу (1997), ідентичність в теорії Е. Еріксона, стратегія життя у психологічній теорії Абульханова-Славської (1991) та ін.

Теоретичні різночитання проглядаються не тільки в концептуальних питаннях, що стосуються природи самореалізації і механізмів її здійснення, а й умов і факторів, що впливають на її успішність. Так, наприклад, в дисертаційному дослідженні, присвяченому проблемі самореалізації особистості, Коростильова Л. А. (2001) зазначає, що Р.А. Зобов і В.Н. Келасьєв виявили дві групи факторів, які впливають на самореалізацію:

– фактори, що залежать від людини (ціннісні орієнтири, готовність до самобудівництва, гнучкість мислення, воля та ін.);

– фактори, що не залежать від людини (соціальна ситуація, рівень життя, матеріальна забезпеченість, вплив на людину засобів масової інформації, стан екологічного середовища).

З точки зору І. П. Смирнова вирішальним фактором в реалізації себе самого і свого потенціалу є не природні задатки людини, а сформовані у зовнішньому середовищі особистісні якості як продукту виховання, освіти, навчання праці.

Селезньова Є. В. підкреслює, що людина може самореалізовуватися як унікальна цілісна особистість тільки при спілкуванні з іншими.

На думку Катаєва основною умовою самореалізації особистості є наявність у людини розвиненої самосвідомості і рефлексії з актуалізованою здатністю пізнавати себе і навколишній світ, реальні і потенційні здатності і можливості, інтереси і цінності, перспективи особистісного і професійного зростання.

З наведених даних можна побачити, що в дослідженні самореалізації особистості превалюють односторонні аналітичні стратегії, де домінує яка-небудь одна психологічна позиція, яка розглядає даний феномен або з точки зору мотивації, або з точки зору установки, або процесу і т. д. Більш того, аналіз теоретичних і емпіричних досліджень зазначеної проблеми свідчить про те, що при розгляді самореалізації автори не фіксують форми прояву, види і структурні характеристики, а також не виділяють цілком однозначні умови і чинники її оптимізації.

Вищевказане послужило основою для побудови і обґрунтування полісистемної концепції дослідження самореалізації особистості. В основі, якої представлений системний підхід.

Ф. Ф. Корольов вказує на важливість і необхідність системного підходу до вивчення психологічних явищ, визначивши його ознаки: цілісність, взаємодію елементів зв’язку та відносини, що обумовлюють структуру системи. Цілісність передбачає, що всі частини складної системи служать спільній меті. Зміна одного параметра в системі впливає на всі інші. Іншими словами система – це не проста сума або навіть сукупність елементів, а цілісний комплекс елементів, що знаходяться в певних зв’язках і відносинах. Таким комплексом елементів стосовно феномену самореалізації може бути полісистемність, тобто окремі мікро – і макросистеми, що забезпечують варіативність, масштабність і ступінь інтенсивності самореалізації особистості.

Основні постулати в побудові полісистемної моделі самореалізації особистості:
– комплекс різнорівневих систем, що забезпечують успішність самореалізації особистості;
– дослідження самореалізації як функціональної системи, яка розкриває зв’язок і співвідношення між різними її рівнями і характеристиками;
– можливість вивчення як горизонтальних і вертикальних зв’язків між різними системами і ознаками самореалізації;
– обґрунтування системних інтегративних утворень самореалізації;
– спрямованість на вивчення системи і індивідуальної характеристики самореалізації особистості.

Виходячи з перерахованих вище принципів і аналізу літературних даних, можна вибудувати таку полісистемну модель самореалізації особистості (мал. 1).

Самореалізація як системне психологічне утворення
Мал. 1. Полісистемна модель самореалізації особистості С.І. Кудінова

Базовими умовами самореалізації особистості виступають: психоекологічні, психофізіологічні, психологічні, педагогічні та соціальні фактори. На користь психоекологічної системи впливу на успішність або неуспішність самореалізації суб’єкта свідчать результати досліджень Р.А. Зобова і В.І. Панова, С.Д. Дерябо, В.А. Ясвіна, в яких підкреслюється вплив екологічних факторів (підвищений фон радіації, забруднення повітря, неякісна питна вода, несприятливий температурний режим і т.д.) на психіку людини, внаслідок чого може проявлятися підвищення агресивної поведінки, зниження життєвого тонусу, психологічної активності, прояв депресії та інших факторів, що негативно впливають на самореалізацію особистості.

Роль психофізіологічних факторів в самореалізації особистості широко представлена в науковій пресі. Найбільшу значимість представляють анатомо-фізіологічні особливості, які є передумовою для успішної самореалізації людини в будь-якій сфері, а також особливості властивостей нервової системи і властивості темпераменту.

До психологічних умов, що сприяють ступені успішності самореалізації особистості, відносяться психічні пізнавальні процеси, властивості особистості і психоемоційний стан.

Наступну систему складають соціальні детермінанти. У неї входять різного роду інститути соціалізації, що забезпечують соціально-рольові позиції учасників, що сприяють або перешкоджають самореалізації особистості.

Що стосується педагогічних умов, то вони концентруються в системі навчання і виховання, які самі по собі є системоутворюючими основами самореалізації.

Серед форм самореалізації особистості можна виділити зовнішню і внутрішню. Зовнішня спрямована на самовираження індивіда в різних сферах життєдіяльності: професії, творчості, спорті, мистецтві, навчанні, політичній і громадській діяльності та ін. В той час як внутрішня забезпечує самовдосконалення людини в фізичному, інтелектуальному, естетичному, моральному та духовному аспектах.

І, нарешті, серед видів проявів самореалізації особистості необхідно виділити діяльнісну, соціальну та особистісну.

Діяльнісна самореалізація суб’єкта характеризується самовираженням в різних видах діяльності і забезпечує високий рівень професійної компетенції. Причому діяльність не завжди і не обов’язково може бути пов’язана з офіційною професією суб’єкта, це може бути аматорський спорт, художня творчість, навчання і т.д.

Соціальна самореалізація пов’язана з виконанням гуманітарної місії, суспільно-господарської, суспільно-політичної, суспільно-педагогічної або будь-якою іншою суспільно-корисною діяльністю.

Особистісна самореалізація сприяє духовному зростанню людини, забезпечуючи на перших етапах розвиток особистісного потенціалу: відповідальності, допитливості, товариськості, працьовитості, наполегливості, ініціативності, ерудиції, креативності, моральності і т.д.

Таким чином, представлена модель самореалізації особистості може служити опорою для обґрунтування одиниць аналізу самореалізації, які могли б відображати її цілісний зміст в конкретних проявах.

Численні дослідження свідчать про те, що різні особистісні утворення, взяті в системному розгляді, можуть розкриватися в мотиваційно-смислових і інструментально-стильових складових цілісної особистості.

Далі системна структура дозволяє аналізувати індивідуальну своєрідність самореалізації особистості в єдності її ціннісно-смислових, мотиваційно-потребностних, інструментальних, емоційно-вольових і рефлексивно-оцінних характеристик. Єдність і взаємозв’язок цих характеристик дає можливість не тільки представити самореалізацію як системне психологічне утворення, а й розкрити різні міжрівневі зв’язки. Більш того, психологічна своєрідність кожного рівня може розглядатися як система індивідуально-психологічних особливостей самореалізації особистості, які розкривають її специфіку і унікальність.

Психологічна структура самореалізації особистості. Спираючись на багаторічні дослідження властивостей особистості в рамках концептуальної моделі професора А.І. Крупнова (1984-2006), який аргументовано сформулював системно-диспозиціонний підхід до вивчення особистості та її властивостей, представляється необхідним відзначити, що самореалізація є складною функціональною системою, представленою комплексом психологічних утворень (мал. 2).

Самореалізація як системне психологічне утворення
Мал. 2. Структурна модель самореалізації особистості С.І. Кудінова

Тобто, самореалізація – це сукупність інструментально-стильових та мотиваційно-смислових характеристик, які забезпечують сталість прагнень і готовність до самовираження особистості в різних сферах життєдіяльності в процесі онтогенезу.

Вихідним в даній системі є установчо-цільовий компонент, в якому інтегруються конкретні цілі, установки, наміри і загальна програма інструментально-смислового забезпечення, і реалізація того чи іншого ставлення до конкретних умовах поведінки і діяльності.

Мотиваційно-смисловий аспект цієї системи представлений когнітивними, мотиваційними та організаційними характеристиками. Такий аспект здійснює:
– селекцію і пріоритет тих чи інших смислів предметних відносин і мотивів, глибину і точність когнітивних значень і їх роль в поведінці суб’єкта (креативність-консервативність);
– вибір домінуючих мотивів, орієнтованих на інших людей (соціоцентричність) або на себе (егоцентричність);
– визначення пріоритетної зони додатків і ефективності самореалізації особистості відповідно до поставленої мети з передбачуваним результатом в різних сферах життєдіяльності.

Інструментально-стильова підсистема являє собою єдність динамічних, емоційних і організаційних змінних. При цьому більшість з них складається з біполярних, внутрішньо протилежних ознак. У зв’язку з цим даний аспект самореалізації має досить чіткі окреслення полюсів.

Основна роль цієї підсистеми пов’язана із забезпеченням регуляторно-енергетичної функції саморегуляції. Більш того, між зазначеними підсистемами даного психологічного утворення існують специфічні зв’язки і стосунки, які вказують на індивідуальні особливості самореалізації індивіда.

Перспективність і продуктивність полісистемного підходу пов’язана з тим, що, по-перше, він сприяє вирішенню фундаментальної проблеми подолання розриву між динамічними, результативними, емоційними, регуляторними, мотиваційними, когнітивними і установочно-цільовими характеристиками, при вивченні самореалізації, які за своєю природою є цілісними, системними.

По-друге, він відкриває можливість пізнання психологічної структури самореалізації і внутрішніх механізмів взаємодії її різних характеристик.

По-третє, він створює передумови для розробки науково-обґрунтованих технологій оптимізації та корекції самореалізації.

По-четверте, дозволяє враховувати природу різних підсистем самореалізації. З одного боку, інструментально-стильову, а з іншого – мотиваційно-смислову. Перша група ознак в більшій мірі обумовлена природними передумовами, залежить від рис темпераменту і властивостей нервової системи. Друга група в значній мірі залежить від соціального оточення, середовища, умов діяльності, навчання та виховання, більш рухлива і мінлива.

І, нарешті, він дає можливість виявити психологічні особливості самореалізації особистості в залежності від статі, віку, соціокультурного оточення, національно-етнічних і індивідуально-типологічних особливостей.

Отже, полісистемний підхід в дослідженні самореалізації передбачає вивчення таких основних аспектів досліджуваного об’єкта:
– системно- ознакові, спрямовані на виявлення елементів самореалізації;
– системно-структурні, що відображають способи взаємозв’язку і взаємодії елементів;
– системно-функціональні, що передбачають виявлення і розкриття причинних відносин і функціональних зв’язків;
– системно-інтегративні, що включають механізми, які забезпечують виявлення нових утворень на основі вивчення взаємозв’язків частин;
-системно-розвиваючі, що дозволяють на основі аналізу отриманих даних, що відображають відповідність результатів поставленої мети, розвивати окремі ознаки і характеристики в структурі самореалізації.

Полісистемний підхід дозволяє виявити місце і роль досліджуваного явища в макроцілісності і мікроцілісності, що дає можливість побачити проблему у взаємозв’язку з іншими. Він сприяє всебічному, глибшого розгляду об’єкта дослідження, проникненню в сутність процесу, виявлення істотних і несуттєвих зв’язків. Дослідженню внутрішніх і зовнішніх факторів, протиріч, розходжень тощо, що допоможе досліднику під іншим кутом зору розглядати самореалізацію, розкривати її суттєві сторони.

У різноманітті конкретного виділяються загальні сторони, закономірності, інтегральні властивості, які представляють собою елементи більш загальної взаємозв’язку. Полісистемний підхід передбачає вивчення об’єкта з позицій більш складного цілого, органічного елементу, а не ізольованого від інших, пов’язаних з ним об’єктів. Для цього необхідно знати, що відбувається в суміжних областях і в інших системах.

І, нарешті, полісистемна модель забезпечує встановлення взаємозалежності частин, елементів, їх причинно-наслідкових відносин, внутрішніх зв’язків. Ці зв’язки виконують різні функції і відображають різні форми взаємозалежності. Вони допомагають встановленню існуючих відносин між елементами системи, між різними умовами, засобами, методами підпорядкованості і співпідпорядкованості частин, а також домінуючі тенденції, закономірності. При цьому враховуються не абсолютно всі існуючі зв’язки, а лише системоутворюючі, тому що кожне явище перебуває в такій кількості важливих і другорядних зв’язків, істотних і несуттєвих, прямих і опосередкованих, які практично вичерпати неможливо.

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*