Смертельна лабораторія СРСР

Токсикологічна лабораторія НКВД – НКДБ – МДБ – спеціальний секретний науково-дослідницький підрозділ в структурі органів державної безпеки СРСР, займався дослідженнями в областях токсичних речовин та отрут. За показами в 1950 роки бувшого керівника лабораторії Г. М. Майрановського, його співробітників та ряду високопоставлених керівників органів управління держбезпеки, вплив отрут і способи їх застосування випробовувалися на ув’язнених, засуджених до вищої міри покарання.

У багатьох джерелах стверджується, що дослідження отрут в післяреволюційному СРСР велися ще з 20-х років. Лабораторію «Спеціальний кабінет» очолював професор Ігнатій Казаков. Працювала лабораторія під контролем радянських органів держбезпеки – голова ОГПУ В. Р. Менжинський, а також його заступник, а згодом – нарком внутрішніх справ Г. Г. Ягода. До 1937 року лабораторія «Спеціальний кабінет» формально перебувала при Всесоюзному інституті біохімії.

14 грудня 1937 року Казакова заарештували за звинуваченням в участі в контрреволюційній антирадянській організації, а в 1938 році розстріляли. Казакову ставилося в провину умертвіння голови ОГПУ В’ячеслава Менжинського, голови ВРНГ Валеріана Куйбишева та письменника Максима Горького за наказом Генріха Ягоди.

В 1935 році була створена токсикологічна лабораторія за вказівкою Ягоди при підрозділі, яким керував старший майор держбезпеки Я. І. Серебрянський, – спецгрупи особливого призначення підкорялися безпосередньо керівнику НКВД. У листопада 1938-го після арешту Серебрянського лабораторію було розформовано. Про її роботу конкретно нічого не відомо – припускають лише, що лабораторію створили для підготовки замаху на Льва Троцького.

У 1937 році спецлабораторію при Всесоюзному інституті біохімії передали у відання НКВС, де її роботу контролював перший заступник наркома внутрішніх справ М. П. Фріновський. Організаційно лабораторія входила до складу Відділу оперативної техніки, що забезпечував підрозділи органів держбезпеки спеціальною технікою. Відділом керував старший майор держбезпеки С. Б. Жуковський. Вже тоді до його склад входили токсикологічне та бактеріологічне відділення.

У 1938 році в ході реорганізації структури НКВД Відділ опертехнікі (2-й Спеціальний відділ) став самостійним. У лютому 1941 року при поділі НКВС на два наркомати – НКВД СРСР на чолі з Берією і Народний комісаріат державної безпеки СРСР під керівництвом Меркулова – Відділ оперативної техніки був переданий в структуру НКДБ (4-й відділ).

У липні 1941 року НКВС і НКДБ знову об’єднали в НКВС СРСР, а 4-й відділ НКДБ в ході реорганізації знову став 2-м Спеціальним відділом НКВС. З квітня 1943 по березень 1946 року в результаті чергового поділу НКВД на два відомства – знову у складі НКДБ. І вже з квітня 1946 року у складі Міністерства державної безпеки (міністр В. Н. Меркулов, якого незабаром змінив В. С. Абакумов).

Як стверджує в своїх мемуарах співробітник органів держбезпеки генерал-лейтенант П. А. Судоплатов, токсикологічна лабораторія Відділу оперативної техніки, що в офіційних документах іменувалася як «Лабораторія-X», в 1930-і роки розташовувалася в Варсонофьївському провулку, за Луб’янівською в’язницею. У ряді публікацій цю лабораторію також називають «Лабораторія 1», «Лабораторія 12» і «Камера». З серпня 1937 року роботою лабораторії керував Г. М. Майрановський, який до приходу в органи НКВД очолював токсикологічне відділення Центрального санітарно-хімічного інституту Наркомату охорони здоров’я, а пізніше – токсикологічну лабораторію Всесоюзного інституту експериментальної медицини (ВІЕМ). Докторська дисертація Майрановського була присвячена темі «біологічної дії продуктів при взаємодії іприту з шкірою».

Як стало відомо в 1950-і роки зі свідчень, отриманих від самого Майрановського, вплив різних отрут на людину і способи їх застосування випробовувалися в лабораторії на ув’язнених, засуджених до вищої міри покарання.

Основне завдання лабораторії полягала в пошуку отрут, які не можна було б ідентифікувати при розтині тіла померлого. На піддослідних випробовували похідні іприту, рицин, дигітоксин, талій, колхіцин. За муками жертв, не померлих відразу, експериментатори спостерігали протягом 10-14 днів, після чого їх вбивали. Зрештою винайшли отруту «К-2» (карбіламінхолінхлорид), який вбивав жертву швидко і не залишав слідів. Отруту підмішували до їжі або води, давали під виглядом ліків або вводили за допомогою ін’єкцій. Для введення отрути через шкіру були створені тростини для уколів і авторучки, що стріляють маленькими отруєними кулями.

В 1942 році Майрановський виявив, що під впливом певних доз рицину людина починає відверто розмовляти. Як пише Судоплатов, «перевірка, проведена ще при Сталіні, після арешту Майрановського, а потім при Хрущові в 1960-их з метою антисталінського викриттів, показала, що Майрановський і співробітники його групи залучалися для приведення у виконання смертних вироків і ліквідації неугодних осіб за прямим рішенням уряду в 1937-1947 роках і в 1950 році, використовуючи для цього отруту».

Судоплатов заявляє, що йому відомо про чотирьох подібних операції в 1946-1947 роках, в яких Майрановський прийняв пряму участь – він або сам вводив жертві отруту, або доставляв її з Москви і передавав безпосередньому виконавцю.

Судоплатов висловлює припущення, що Майрановський міг бути використаний і в ліквідації Рауля Валленберга (шведський дипломат, що врятував життя десятків тисяч угорських євреїв в період Голокосту; зник в липні 1947-го, Лубянська в’язниця, Москва).

Одне зі звинувачень, що висувалися проти самого Судоплатова, заарештованого в 1953 році, полягала в тому, що саме він контролював роботу токсикологічної лабораторії в 1942-1946 роках і таким чином також несе відповідальність за проведення дослідів з отрутами на ув’язнених – звинувачення було знято при його реабілітації.

Як пояснював Судоплатов, для організації агентурної діяльності на окупованій території в січні 1942 року було створене 4-е Управління НКВС, яке очолили Судоплатов та його заступник Ейтінгон, підпорядковувалося 4-ому Спеціальному відділу НКВД СРСР, що займався розробкою диверсійної техніки, до складу якого входили «відділення токсикології та біології, що займалися дослідженням всіляких отрут». 9-го жовтня 1946-го 4-е управління було скасовано. Однак ще до його розформування, 4 травня 1946 року був створений Відділ «ДР» (служба проведення диверсій та індивідуального терору), начальником якого призначили генерал-лейтенанта П. А. Судоплатова. Восени 1950 року відділ «ДР» був розформований, а на його базі постановою Політбюро були створені Бюро № 1 під керівництвом Судоплатова (функції – проведення диверсій і терору за кордоном) і Бюро № 2 (В. А. Дроздов, функції – проведення викрадень та вбивств всередині СРСР). Обидва бюро діяли на правах управлінь та підпорядковувалися безпосередньо міністру держбезпеки.

Після зміщення Майрановського з поста завідувача в 1946 році Лабораторію № 1 було розділено на дві, фармакологічну і хімічну. З центру Москви їх перевели в новий будинок, побудований в Кучино.

В 1960-70-х роках розробкою отрут займалася Спеціальна лабораторія №12 Інституту спеціальних і нових технологій КДБ.

Жертви дослідів. Відомо, що серед жертв були німецькі і японські військовополонені, польські громадяни, корейці, китайці. Різні джерела називають цифри від 150 до 250 загиблих в ході дослідів над людьми.

Генерал Олександр Кутеп (один з лідерів Російського загальновійськового союзу) був одурманений наркотиками і викрадений в Парижі в 1930 році; помер від серцевого нападу в зв’язку з передозуванням введених йому хімічних речовин.

Російський генерал Євген Міллер (один з лідерів Білого руху) був одурманений наркотиками і викрадений в Парижі в 1937 році. Пізніше був страчений в СРСР.

Архієпископ Теодор Ромжа української католицької церкви убитий в 1947 році шляхом ін’єкцій отрути кураре, наданої Майрановським і введеної медичною сестрою-агентом МДБ.

Американський комуніст Ісайя Оггінс (колишній агент радянської розвідки) ув’язнений в СРСР, де в 1947 році був убитий шляхом ін’єкції отрути.

Чехословацький троцькіст німецького походження Вольфганг Залус убитий в Мюнхені в 1953 році шляхом отруєння повільно діючою отрутою.

Український націоналіст Степан Бандера убитий в Мюнхені в 1959 році агентом КДБ Богданом Сташинським уколом шприца з ціаністим калієм.

Болгарський письменник і дисидент Георгій Марков в 1978 році в Лондоні убитий за допомогою крихітних гранул, отруєних рицином (обладнання для даної операції було виготовлено в цій лабораторії). У 2018 році Олег Калугін заявив, що підготовка заповненої рицином мікрокульки була однією з перших розробок даної лабораторії.

Спроба отруєння другого президента Афганістану Хафізулли Аміна була зроблена 13 грудня 1979 року. Співробітникові восьмого департаменту КДБ Міталіну Талібову (кодове ім’я Сабір) вдалося проникнути в президентський палац Аміна під виглядом шеф-кухаря. Однак Амін поміняв свою їжу, в результаті чого серйозно захворів його зять і, за іронією долі, був доставлений саме в лікарню в Москві.

Про сучасну діяльність токсикологічної лабораторії згадувалося в архіві Мітрохіна (російський політичний діяч). У ряді публікацій стверджується, що сьогодні «розробкою біологічної і токсичної зброї для таємних операцій на Заході» займаються кілька лабораторій Служби зовнішньої розвідки РФ. Натяки на таку лабораторію є також в спогадах А. В. Литвиненка (в даний час цю невелику будівлю за вказаною ним адресою виставлено на продаж через посередників).

Джерело