Свідомість як форма психічного відображення

Свідомість як форма психічного відображення
Свідомість як форма психічного відображення

Свідомість – взаємозв’язок, з’єднання психіки з зовнішнім і внутрішнім світом і адекватна реакція на цей контакт. Відзеркалення цих подій у формі думок, понять, уявлень, теорій і практик прямо або опосередковано впливають на свідомість людини.

Свідомість як вища форма психічного відображення становить невід’ємний атрибут людського існування. Для сучасної людини питання змісту, механізмів і структури людської свідомості до сьогоднішнього дня залишається одним з найбільш складних.

На сьогодні свідомість виступає об’єктом дослідження багатьох наук, причому коло таких наук все більше і більше розширюється. Дослідженням свідомості займаються філософи, антропологи, соціологи, психологи, педагоги, фізіологи і інші представники природничих і гуманітарних наук, кожна з яких вивчає певні явища свідомості. Ці явища досить далекі один від одного і не співвідносяться зі свідомістю як з цілим.

У філософії проблема свідомості висвітлюється в зв’язку зі співвідношенням ідеального і матеріального (свідомість і буття), з точки зору походження (властивість високоорганізованої матерії), з позиції відображення (віддзеркалення об’єктивного світу). У більш вузькому значенні свідомість розуміється як людське відображення буття, втілюється в соціально виражених формах ідеального. Поява свідомості пов’язується у філософській науці з виникненням праці і впливом на природу в ході колективної трудової діяльності, який породив усвідомлення властивостей і закономірних зв’язків явищ, яке закріплювалося в мові, сформованому в процесі спілкування. У праці і реальному спілкуванні бачиться також основа для виникнення самосвідомості – усвідомлення власного ставлення до навколишнього природного і соціального середовища, розуміння свого місця в системі соціальних відносин. Специфіка людського відображення буття визначається перш за все тим, що свідомість не тільки відображає об’єктивний світ, але і творить його.

У психології свідомість розглядається як найвища форма відображення реальної дійсності, що цілеспрямовано регулює діяльність людини і пов’язана з промовою. Розвинута свідомість індивіда характеризується складною, багатовимірною психологічною структурою. А.Н. Леонтьєв (психолог, учень і редактор робіт Л. С. Виготського, один з лідерів Харківської психологічної школи, творець теорії діяльності) в структурі людської свідомості виділяв три основних складових: чуттєву тканину образу, визначення і особистісний сенс.

Чуттєва тканина образу – це чуттєва база даних конкретних образів реальності, що актуально сприймаються або спливають в пам’яті, які зазвичай відносять до уявного або майбутнього. Ці образи відрізняються своєю модальністю, чуттєвим тоном, ступенем ясності, стійкості тощо. Особлива функція чуттєвих образів свідомості полягає в тому, що вони надають реальності свідому картину світу, яка відкривається суб’єкту. Іншими словами, світ виступає для суб’єкта як існуючий не в свідомості, а поза нею – як об’єктивне «поле» і об’єкт діяльності. Чуттєві образи представляють загальну форму психічного відображення, що породжується предметною діяльністю суб’єкта.

Визначення – найважливіша складова людської свідомості, носієм якої є суспільно-вироблена мова, яка виступає як ідеальна форма існування предметного світу, його властивостей, зв’язків і відносин. Дитина в ході спільної діяльності з дорослими ще в дитинстві засвоює ті чи інші визначення. Суспільно-вироблені визначення стають надбанням індивідуальної свідомості і дозволяють людині будувати на цій основі свій власний досвід.

Особистісний сенс створює упередженість людської свідомості, вказує на індивідуальну свідомість несвідомих до безособового знання. Сенс – це функціонування визначень в процесі діяльності і свідомості конкретної людини. Сенс пов’язує визначення з реальністю життя людини, з його мотивами і цінностями.

Особистісний сенс – усвідомлювана значущість для суб’єкта тих чи інших об’єктів і явищ дійсності, обумовлена ​​їх істинним місцем і роллю в життєдіяльності суб’єкта, їх життєвим змістом для нього. Істинний життєвий сенс при цьому може відображатися у свідомості у формі особистісного сенсу з різним ступенем повноти та адекватності. Тобто особистісний сенс – це індивідуально-специфічна, особистісно-упереджена характеристика. Одні й ті ж явища можуть мати різний особистісний сенс для різних людей. Іншою людиною пізнання чийогось особистісного сенсу можливо лише опосередковане, неповне і приблизне. Особистісний сенс об’єкта чи явища визначається тим, в якому зв’язку цей об’єкт або явище перебуває з мотивами, потребами і ціннісними орієнтаціями суб’єкта. Відповідно, в особистісному сенсі відбивається не тільки сама значимість, емоційний знак і кількісна міра, але і змістовний зв’язок з конкретними мотивами, потребами і цінностями.

Особистісний сенс об’єктів і явищ служить основою діяльності по відношенню до них і тим самим виконує регулюючу функцію. Дії суб’єкта, так само як і самі особливості його особистості, характеру і т. п., також можуть мати для нього особистісний сенс в залежності від їх місця і ролі в реалізації мотивів і потреб суб’єкта. Зміна особистісного сенсу об’єктів і явищ можливе шляхом переосмислення їх місця і ролі в житті суб’єкта, включення їх в більш широкий контекст смислових зв’язків з більш різноманітними мотивами, потребами і цінностями або в результаті перебудови самих мотивів і ціннісних орієнтацій.

Чуттєва тканина образу, визначення і зміст знаходяться в тісній взаємодії, взаємозбагачують один одного, утворюють єдину тканину свідомості особистості.

Інший аспект психологічного аналізу категорії свідомості в психології близький до того, як розуміють свідомість в природничих науках: фізіології, психофізіології, медицині. Цей шлях вивчення свідомості представлений дослідженнями станів свідомості і їх змін. Стан свідомості розглядається як деякий рівень активації, на тлі якого відбувається процес психічного відображення оточуючого світу і діяльність. Традиційно в психології виділяють два стани свідомості: сон і неспання.

До числа основних законів психічної діяльності людини відноситься циклічне чергування сну та бадьорості. Потреба в сні залежить від віку. Загальна тривалість сну новонародженого – 20-23 години на добу, від шести місяців до одного року – близько 18 годин, у віці від двох до чотирьох років – близько 16 годин, у віці від чотирьох до восьми років – близько 12 годин. В середньому людський організм функціонує наступним чином: 16 годин – неспання, 8 годин – сон. Однак експериментальні дослідження ритмів людського життя показали, що таке співвідношення між станом сну і неспання не є обов’язковим і універсальним.

У США були проведені досліди зі зміни ритму: цикл в 24 години був замінений на цикл в 21, 28 і 48 годин. При 48-годинному циклу піддослідні жили в печері. На кожні 36 годин неспання у них припадало 12 годин сну, тобто за кожну звичайну «земну» добу економили дві години неспання. Багато з них цілком пристосувалися до нового ритму і зберегли працездатність.

Позбавлена сну людина гине протягом двох тижнів. В результаті 60-80-годинної відсутності сну у людини спостерігається зниження швидкості психічних реакцій, псується настрій, відбувається дезорієнтація в навколишньому середовищі, різко знижується працездатність, втрачається здатність до зосередження уваги, можуть виникнути різні порушення моторики, можливі галюцинації, іноді спостерігається втрата пам’яті і суперечливість мови. Раніше вважалося, що сон – це відпочинок організму, що дозволяє йому відновити сили. Сучасні уявлення про функції сну доводять: це не просто відновний період, а головне – це зовсім не однорідний стан.

Нове розуміння сну стало можливим з початком застосування психофізіологічних методів аналізу: записи біоелектричної активності мозку (ЕЕГ), реєстрації м’язового тонусу і рухів очей. Було виявлено, що сон складається з п’яти фаз, які змінюються кожні півтори години, і включає в себе два якісно різних стани – повільний і швидкий сон, які за типом електричної активності мозку, вегетативними показниками, тонусом м’язів, рухами очей відрізняються один від одного.

Повільний сон має чотири стадії:

1) дрімота – на цій стадії зникає основний біоелектричний ритм неспання, альфа-ритми змінюються низькоамплітудними коливаннями, можуть виникати сноподібні галюцинації;

2) поверхневий сон – з’являється веретеноподібний ритм (14-18 коливань в секунду), при появі перших веретен свідомість відключається;

3) і 4) дельта-сон – з’являються високоамплітудні, повільні коливання ЕЕГ. Дельта-сон поділяється на дві стадії: на 3-й стадії хвилі займають 30-40% всієї ЕЕГ, на 4-й – більше 50%. Це глибокий сон: м’язовий тонус знижений, рухи очей відсутні, ритм дихання і пульс стають рідше, температура знижується. Як правило, розбуджена в фазах дельта-сну людина не пам’ятає сновидінь, погано орієнтується в навколишньому середовищі, неправильно оцінює тимчасові проміжки (скорочує час, проведений у сні). Дельта-сон – період найбільшого відключення від зовнішнього світу, переважає в першу половину ночі.

Швидкий сон характеризується ритмами ЕЕГ, схожими на ритми неспання. Посилюється мозковий кровотік при сильному м’язовому розслабленні з різкими посмикуваннями в окремих групах м’язів. Подібне поєднання активності ЕЕГ і повної м’язової розслабленості пояснює друга назва цієї стадії сну – парадоксальний сон. Відбуваються різкі зміни частоти серцевих скорочень і дихання (серії частих вдихів і видихів чергуються паузами), епізодичний підйом і спад кров’яного тиску. Спостерігаються швидкі рухи очей при закритих віях. Саме стадія швидкого сну супроводжується сновидіннями, і якщо людину розбудити в цей період, то вона розповість що приснилося.

Сни як психологічну реальність ввів в психологію З. Фрейд, який розглядав сни як яскраве вираження несвідомого. У розумінні сучасних вчених уві сні триває переробка інформації, отриманої протягом дня. Причому центральне місце в структурі сновидінь грає гранична інформація, на яку протягом дня не було звернено належної уваги, або інформація, що не стала надбанням свідомої обробки. Таким чином, сон розширює можливості свідомості, впорядковує його зміст, забезпечує необхідний психологічний захист.

Стан неспання також неоднорідний: протягом дня рівень активації постійно змінюється в залежності від впливу зовнішніх і внутрішніх факторів. Можна виділити напружене неспання, моменти якого відповідають періодам самої інтенсивної розумової та фізичної діяльності, нормальне неспання і розслаблене неспання. Напружене і нормальне неспання називають екстравертірованним станом свідомості – саме в цьому стані людина здатна на повноцінну і ефективну взаємодію з навколишнім світом і іншими людьми. Ефективність виконуваної роботи і продуктивність розв’язання життєвих завдань великою мірою визначаються рівнем неспання і активації. Поведінка тим ефективніше, чим ближче рівень неспання до деякого оптимуму: він не повинен бути занадто низьким і дуже високим. При низьких рівнях готовність людини до діяльності невисока і вона може незабаром заснути, при високій активації людина схвильована і напружена, що може привести до дезорганізації діяльності.

Крім сну і неспання в психології виділяють ряд станів, які називаються зміненими станами свідомості. До них відносяться, наприклад, медитація і гіпноз. Медитацією є особливий стан свідомості, зміненої за бажанням суб’єкта. Практика введення в такий стан відома на Сході протягом багатьох століть. В основі медитацій лежить зосередження уваги на те, щоб обмежити поле екстравертірованної свідомості і змусити мозок ритмічно реагувати на той стимул, на якому зосередився суб’єкт. Після сеансу медитації відзначається почуття відпочинку, зменшення фізичного і психічного напруження і втоми, підвищуються психічна активність і загальний життєвий тонус.

Гіпноз – це особливий стан свідомості, який виникає під впливом сугестії (навіювання), включаючи і самонавіювання. У гіпнозі виявляється щось спільне з медитацією і сном: подібно до них, гіпноз досягається зменшенням притоку сигналів до мозку. Але ці стани не слід ототожнювати. Суттєвими компонентами гіпнозу є навіювання і сугестивність. Між гіпнотизером і загіпнотизованим встановлюється рапорт – єдиний зв’язок з оточуючим світом, який зберігається у людини в стані гіпнотичного трансу.

З давніх часів люди використовували спеціальні речовини з метою зміни стану своєї свідомості. Речовини, які впливають на поведінку, свідомість і настрій, називаються психоактивними, або психотропними. До таких речовин відносяться наркотики, що приводять людину в стан «невагомості», ейфорії і створюють відчуття перебування поза часом і простором. Більшість наркотичних речовин виробляють з рослин, перш за все маку, з якого отримують опіум. Власне наркотиками у вузькому сенсі називаються саме опіати – похідні опіуму: морфін, героїн та ін. До наркотиків дуже швидко формується фізична і психічна залежність.

Інший клас психотропних речовин складають стимулятори, збуджуючі засоби. До малих збудливих засобів відноситься чай, кава і нікотин – багато людей використовують їх, щоб підбадьоритися. Сильнішими збудливими засобами є амфетаміни – вони викликають прилив сил, в тому числі і творчих, збудження, ейфорію, впевненість в собі, відчуття безмежності своїх можливостей. Післядією вживання цих речовин може бути поява психотичної симптоматики, галюцинацій, параної, занепад сил. Нейродепресанти, барбітурати і транквілізатори зменшують неспокій, заспокоюють, знижують емоційне напруження, деякі діють як снодійні засоби. Галюциногени і психоделіки (ЛСД, марихуана, гашиш) спотворюють сприйняття часу, простору, викликають галюцинації, ейфорію, змінюють мислення, розширюють свідомість. Зміст, структура і стану людської свідомості дуже різноманітні. Вони викликають гострий інтерес і мають безперечну практичну значимість, однак вивчені вкрай мало. Свідомість досі залишається найбільшою загадкою людства.

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*