Гора Арарат

Гора Арарат

Гора Арарат – найвищий вулканічний масив Вірменського нагір’я на сході Туреччини, відноситься до стратовулканів. Розташований Арарат в турецькому ілі Игдир правого берегу середньої течії річки Аракс, в 16 кілометрах від кордону з Іраном, в 28,5 кілометрах від кордону з Вірменією. Складається з двох конусів сплячих вулканів Великого Арарату і Малого Арарату, що злилися своїми основами. Вершина Великого Арарату – 5165 м, це найвища точка Туреччини.

Гора Арарат

Відстань між вершинами Великого і Малого Арарату становить 11 км. Вулкани розділені Сардар-Булакською сідловиною. Довжина основи обох вулканів близько 130 км. Складені вулкани з кайнозойських базальтів. Схили порожні, утворені вивітреними лавовими потоками. Великий Арарат вище 4250 м, покритий вічними снігами. У масиві є близько 30 льодовиків. Найбільший – льодовик Святого Якова, довжиною більше 2 км. Висота над рівнем моря вершини Великого Арарату становить 5165 м, Малого – 3896 м. Примітний той факт, що незважаючи на свою масивність і наявність вічних снігів і льодовиків, Араратські гори не дають початку жодній річці.

Гора Арарат

Припускають, що Арарат виявляв свою активність десь в третьому тисячолітті до нашої ери – під пірокластичними потоками було знайдено артефакти раннього бронзового століття і залишки людських тіл. Останнє виверження Арарату сталося 2 липня 1840 року; воно супроводжувалося землетрусом. В результаті землетрусу і сходу лавини на горі було зруйновано монастир Святого Якова і село Ахурі. З тих пір на Арараті немає постійних поселень.

За віруваннями місцевого населення (курдів, азербайджанців, персів, вірмен і турків) навіть спроба зійти на Арарат вважалася зухвалою і богопротивною. Через рік після укладення Туркманчайського мирного договору, за яким вершина Арарату перейшла від Персії до Російської імперії, перше сходження на Великий Арарат під час дослідницької експедиції зробив 27 вересня (9 жовтня) 1829 року професор Дерптського університету Йоганн Фрідріх Паррот. Разом з Парротом на вершину піднялася група, що супроводжувала його: перекладач і провідник Хачатур Абовян, двоє солдатів 41-го єгерського полку – Олексій Здоровенко і Матвій Чалпанов, а також двоє селян з села Ахурі – Ованнес Айвазян і Мурад Погосян.

Перше одиночне сходження за 24 години зробив Джеймс Брайс 12 вересня 1876 року. Російський топограф Андрій Пастухов піднімався на Арарат в 1893, 1894 і 1895 роках. 14 вересня 1896 року сходження поодинці на Арарат зробив А. Абелян. Перше зимове сходження поодинці зробив колишній голова Федерації альпінізму Туреччини Бозкурт Ергьор 21 лютого 1970.

Гори Араратські згадуються в Біблії. Відповідно до сучасних уявлень, мова йде про Урарту – місцевість на північ від Ассирії. Згідно з Біблією Ноїв ковчег потрапив на мілину на одній з гір землі Араратської (Буття 8: 4): «І зупинився ковчег у сьомому місяці, в сімнадцятий день місяця, на горах Араратських».

Гора Арарат
Ноїв ковчег

В деяких перекладах Біблії на вірменську в оповіді про Всесвітній потоп ковчег Ноя зупинився на горі Масіс, тобто на Арараті. Існують версії, що Всесвітній потоп, описаний в Біблії, пов’язаний з месопотамськими переказами. Але в цілому різні варіанти оповіді про Всесвітній потоп зустрічаються серед багатьох народів, аж до Австралії, островів Океанії і індіанських племен, що може говорити про більш стародавні джерела.

Йосип Флавій в I сторіччі н. е., зсилаючись на халдея Бероса, повідомляв, що залишки ковчега збереглися «в Вірменії на горі Кордуйській», тобто на гірському хребті, що безпосередньо примикає з півночі до Месопотамської рівнини. Згідно Православної енциклопедії, лише починаючи з XI-XII ст. в вірменських, а потім і в інших традиціях гора Масіс (застаріла вірменська назва Арарату) стала ототожнюватися з місцем, де пристав Ноїв ковчег.

Традиційна вірменська назва Арарату – Масіс (з іранської «великий», з перської «Масістія» – «найбільший»).

Вірменський середньовічний історик Мовсес Хоренаци в «Історії Вірменії» зводить назву «Масіс» з ім’ям легендарного вірменського царя Амасії, але на думку Джеймса Расселла етимологія слова пов’язана з назвою турецького міста Амасья.

Турецька назва Арарату – Агридаг або Агри-Даг («крива гора» або «велика гора»), Арарат перською – Кухі-Нух («гора Ноя»), арабською Арарат називають – Джабал-аль-Харі («гора орача»). Курдська назва Арарату – Агрі («Вогняна гора», що свідчить про вулканічне походження) або друга назва Чия Грі («Гора, що плаче»).

Вважають, що сучасну назву Арарат гора отримала від європейців. Так чи інакше, але в XIX столітті ця назва була вже усталеною в середовищі європейських географів. В 1876 р. в подорожніх нотатках Джеймс Брайс відзначав, що «місцевим народам (вірменам, туркам, татарам і персам) Арарат не відомий під такою назвою».

Згідно Іраніке, гору назвали Араратом на основі біблійного переказу про Ноїв ковчег: Арарат є найвищою вершиною регіону, тому на думку європейців Ноїв ковчег повинен був пристати саме до нього.

Роберт Томсон пояснює походження назви гори змішанням з назвою провінції Айрарат. Але є версія, що саме слово Арарат походить від ассирійської назви держави Урарту (Арарат, Біайнілі, Ванське царство) – стародавня держава в південно-західній Азії на території Вірменського нагір’я, що припинила своє існування в VI столітті до н.е.

Гора Арарат

Арарат є священним місцем для вірмен. Навколо цієї традиції у місцевих народів склався комплекс легенд. Перська легенда називає Арарат колискою людства. Вважають, що село Ахурі на схилі Арарату знаходиться на місці (назву якого з вірменської «він посадив лозу»), де Ной побудував вівтар і посадив перший виноградник. Назву міста Маранді перекладали з вірменської як «тут знаходиться мати» і вважали місцем смерті і поховання дружини Ноя. Назву міста Нахіджеван трактували як «він вперше зійшов» і ідентифікували з місцем висадки Ноя. Вважалося, що на вершині гори халдеї поклонялися зіркам, і троє з них пішли за Віфлеємською зіркою до місця народження Ісуса Христа.

Гора Арарат
Араратська долина

З XIII століття європейцям відома вірменська легенда про Святого Якова (Агопе) (що є адаптацією більш ранньої легенди про Святого Якова Нізібійського, в якій фігурує гора Джуді. Цей монах страждав бажанням піднятися на вершину гори і поклонитися ковчегу, який було видно в хорошу погоду. Тричі намагався він зійти на вершину, але, піднявшись вже на велику висоту, засинав, і кожен раз прокинувшись виявляв себе біля підніжжя гори. Після третьої спроби йому уві сні явився ангел і сказав, що Бог заборонив смертним сходити на священну вершину і торкатися ковчега. Але в нагороду за прагнення до святині ангел дарував ченцеві шматок дерева, з якого зроблений ковчег. Святому Якову був присвячений монастир, розташований вище села Ахурі (село і монастир були повністю зруйновані в 1840 році під час останнього виверження).

Гора Арарат

Неможливість досягти вершини Арарату була, за словами Джеймса Брайса, «майже частиною віровчення» вірменської церкви. Двоє вірмен, що супроводжували Паррота, після сходження стверджували, що піднялися на велику висоту, але не на вершину. Схожа історія сталася і з іншим підкорювачем Арарату – Абіха – в 1845 році. Група англійців, що піднімалися на гору в 1856 році, отримали запевнення від курдів і турків, що вершина недосяжна. На думку Брайса, в 1876 році жодна людина, що живе в зоні видимості Арарату (за винятком, можливо, якогось добре освіченого російського чиновника в Єревані), не сумнівалася, що після Ноя ніхто не ступав на вершину гори. Після сходження на Арарат Брайс відвідав Ечміадзін, де був представлений архімандриту. В ході бесіди Брайс повідомив, що зійшов на гору. Перекладач сказав архімандриту: «Цей англієць говорить, що був на вершині Масіс». Той з посмішкою відповів: «Ні, цього не може бути. Ніхто ніколи там не був. Це неможливо».

Між XVI і XVIII століттями район Арарату знаходився на кордоні між Османською імперією і Персією. Вершина і північні схили Великого Арарату і східні схили Малого Арарату контролювалися Персією.

За умовами Туркманчайського мирного договору 1828 року, вершина Великого Арарату і його північні схили перейшли до Російської імперії, а Малий Арарат став місцем, де сходилися кордони всіх трьох імперій. За словами Джеймса Брайса, це не було випадковістю, а було відображенням політичного значення назви гори і асоціацій з біблійною легендою.

Гора Арарат
Картина Айвазовського «Зішестя Ноя з гори Арарат»

За умовами Московського договору 1921 року, Сурмалінський повіт Єреванської губернії, на території якої знаходився Великий Арарат, перейшов до Туреччини. У 1932 році було укладено турецько-перську угоду, за якою частина східного схилу Малого Арарату (5 або 6 км від вершини) була передана Туреччині. Таким чином, обидві вершини зараз знаходяться на турецькій території.

У 1927-1930 роках існувала Араратська республіка – одне з курдських державних утворень в новітній час.

Арарат вважається чи не найвідомішим символом Вірменії. Відомий художник-мариніст Іван Айвазовський писав гору Арарат не менше десяти разів. На виставці в Парижі на питання про наявність в його творчості вірменських видів Айвазовський відповів: «Ось наша Вірменія» і підвів до картини «Зішестя Ноя з Арарату».

Гора Арарат

Вперше гора з’явилася на гербі Вірменії після проголошення незалежної Демократичної Республіки Вірменія в 1918 році, яка також називалася «Араратською республікою». Арарат був присутній на емблемі Закавказької Федерації, на гербі Вірменської РСР, присутній на сучасному гербі Республіки Вірменія, будучи доповненим зображенням Ноєвого ковчега.

Територія, на якій знаходиться Арарат, перейшла від Вірменської РСР (утвореної 29 листопада 1920 року) до Туреччини по Московській і Карській угоді 1921 року. За легендою, у відповідь на протест турецького уряду проти того, що на гербі Вірменської РСР зображений Арарат, який не є частиною Вірменії, нарком закордонних справ Чичерін відповів: «На прапорі Туреччини зображений півмісяць, але Місяць не є частиною Туреччини».

Гора Арарат
Арарат з Єревану (Вірменія)

Про Арарат існують і не біблійні легенди. Поговорюють, що вода з гірського джерела допомагає викликати птицю тетагуш, яка знищить сарану.

У вірменській міфології також існує ряд міфів, в яких згадується гора Масіс (Арарат). За вірменською легендою, гора Масіс і гора Арагац були люблячими сестрами. Але одного разу Масіс посварилася зі своєю сестрою Арагац. Помирити сестер намагалася гора Марута, однак її спроби не увінчалися успіхом. Після чого остання наклала прокляття на сестер, згідно з яким Масіс і Арагац повинні були розлучитися навік і ніколи більше одна одну не бачити.

У найдавніших вірменських міфах Масіс (або Чорна гора, як ще часто називають Арарат) – житло змій і вішап (міфологічні істоти, яких зображали у вигляді кам’яних статуй).

В одному з міфів вірменський цар Тігран, перемігши мідійського царя Аждахака, взяв в полон його дружину Айнуш і багатьох мідіян (мідіяне ототожнюються в народній етіології з вішапідами, дітьми Вішап Аждахака і Айнуш, що були поселені Тиграном за східним хребтом Масіса. В іншому давньовірменському епосі «Віпасанк», тісно пов’язаному з попереднім, біля підніжжя Масіс живуть нащадки Вішап (вішапазунк, вішапіди), під проводом головного вішапи Аргавана.

За іншим міфом, син царя Арташеса, Артавазд, якого прокляв батько за полювання на горі Масіс, був захоплений каджами і в кайданах ув’язнений в печері. Дві собаки безперестанку гризуть його ланцюги і він силкується вийти і покласти край світу, але від ударів ковальських молотів кайдани знову зміцнюються. За іншим варіантом, якийсь герой міфу Артавазд був ув’язнений злими духами, коли прийде його час, він звільниться і заволодіє світом. А ще є таке, що на вершині гори Масіс (Арарат) живе цар зміїв з дорогоцінним каменем на голові, і раз у сім років всі змії, які живуть навколо Масіса, постають перед своїм царем.

Гора Арарат

Гора Арарат

Гора Арарат

Гора Арарат

Гора Арарат
Сходження на гору Великий Арарат
Гора Арарат
Ковчег Ноя на горі Арарат

Залишити коментар