Стояв кінець серпня. Увечері гуляла по Арабатській стрілці. Голий берег. Нікого. Зірвався вітер. Побігли сірі хмари. Море штовхало хвилю за хвилею. Довгий сарафан тріпало в різні боки, капелюх довелося придавити рукою до голови. І було якесь невгамовне піднесення.
Піднесення перед бурею. Хотілося кричати. Взагалі-то я людина тиха і не люблю до себе привертати увагу, але це той момент, коли через шквальний вітер мій крик ніхто не почує.
– Мооооооо-реееее! Моооо-реееее! Полюби мене, Моооооооре, як я тебе полюбила!!!!!!! – піддалася я спокусі.
Море кипіло.
Наступного дня був шторм. Море важко кидало свої свинцеві хвилі. Але на морі не хочеться втрачати жодної хвилини, і я полізла у воду. Купалися всі, і діти, і дорослі.
Азовське море неглибоке. Діти виходили на косу і там підстрибували від задоволення.
Плавати не вмію, тому зображала якісь рухи. Теж захотілось пройти на косу, але передумала – незадоволена хвиля кидалася в мене піною і не пускала. Дивлюся, в метрі над моєю головою з’явився буревісник.
– Ти по чию душу прилетів? – запитала в нього подумки. Птах лежав на повітряній хвилі наді мною і не звертав на мене увагу. Я підстрибувала і підстрибувала, щоб налякати нахабу, але відстань між мною і птахом не змінювалася – піднімалася я, синхронно піднімався птах. Вийти з-під влади вітру, коли хвиля відкочувалася, я не змогла, тільки втратила сили.
І тут понеслося… Одна за одною чорні хвилі відкривали свою пащу. Знов подумалося: «Ого… сам Посейдон завітав».
Хлопчаки в метрах десяти від мене сміливо спиною падали на хвилю, падали і сміялися.
«О, я теж так хочу», – подумалось, і я повернулася до моря спиною. Впала на першу хвилю і ледь встала. Одразу підійшла друга хвиля, третя, четверта… Хвилі не закінчувалися, підходили і підходили, і чомусь саме тоді, коли мені потрібно було вдихнути повітря. Тому доводилося пити воду. Було враження, що в іншому випадку захлинулася б.
Так от, стою я по груди у воді і п’ю море. Ногами прилипла до дна і боюся ступити – буцімто, якщо я спробую зробити хоча б крок, величезної сили пилосмок, як ось цю кальку під ногами, затягне і мене одразу в чорну безодню.
Вже представила себе утопленицею, і як хлопчаки бігають навколо і кажуть: «Тітка потонула». Стало соромно, що старша за них і не можу вирватися з цього полону.
Пила я Азовське море, пила, поки моя донька не звернула на мене увагу. Вона стала сміятися: «Мама море п’є!».
Як змогла, прошепотіла, що не можу вийти. Моя дівчинка хотіла підійти до мене, але хвилі не підпускали її.
Я тягнула до неї руку, і як тільки вона трохи доторкнулася до моїх пальців, невідома сила відійшла від мене.
Я відчула, що можу рухатися, і вийшла на ватяних ногах з води на берег. Нудило, в животі моєму бурхало невгамовне море.
– Нахлебталася я через тебе! – сказала мені донька…